Марді зробила паузу й підвела на мене очі, аби поглянути, що я про це думаю. Мені здалося, що зараз не найкращий час, аби казати їй, що усе це вже мені відомо. А що як дівчина образиться, коли дізнається, що я про неї розпитував? Тож я просто несхвально поцокав язиком й осудливо повів бровами.
— Я була така сердита, що просто вийшла з його кабінету й одразу попрямувала додому. Наступного ранку отримала листа, в якому мене просили прийти до контори, щоби зустрітися з містером Спенсером. Я порвала того листа й зробила вигляд, ніби його не одержувала. Цілий ранок я присвятила пошукам нової роботи. Мене неабияк здивувала кількість пропозицій, що їх отримала.
— Одну хвилинку, — втрутивсь я. — Ви кажете, що отримали чимало пропозицій роботи. Чому це вас так здивувало?
Марді злегка знизала плечима.
— Ну, ви ж бо знаєте, як складно десь влаштуватися у наш час. Робота не росте на деревах. Але я отримала декілька насправді фантастичних пропозицій. Це змусило мене замислитися. Мені здалося, що щось тут не так. Тому наразі на жодну з них я не пристала, натомість пішла додому, аби гарно все обдумати.
— Чи казали ви новим роботодавцям, що працювали на «Тканини Маккензі»?
— Звичайно.
— І ви шукали роботу в тій самій галузі?
Марді кинула на мене пронизливий погляд.
— Так, — відказала вона врешті-решт.
Я усміхнувся до неї.
— Тоді, як на мене, у тому немає нічого таємничого. Ті ваші «Тканини Маккензі» виплачують найбільші дивіденди на ринку та мають більше грошви, ніж усі їхні конкуренти гуртом. Тож ясна річ, що всі ті хлопці так хотіли, аби ви працювали на них. Вони сподівалися, що довідаються від вас секрети успішного ведення справ.
Якийсь час гостя доволі спантеличено дивилася на мене, а тоді засміялася.
— Про це я навіть і не подумала, — з жалем зізналася вона.
— Ладен закластися, ви думали, що ваш бос створюватиме для вас перешкоди.
— Боюся, що так. — Вона трохи зашарілася. Я мусив докласти чималих зусиль, аби побороти прагнення заспокійливо поплескати її по плечі.
— Гаразд, — сказав я. — Забудьте про ті свої страхи. Зараз ви знаєте, що як захочете — легко зможете отримати чудову роботу. Розповідайте ліпше, що сталося далі.
Вона похитала головою.
— Не можу, от у чому біда. Коли я повернулася до своєї квартири, то застала у ній Лі Кертіса. Цей чоловік — Спенсерова права рука. У конторі ми його ніколи не любили, тож я геть не зраділа, побачивши його у себе вдома. Він сказав, що Спенсер хотів, аби я повернулася. Сказав: шеф шкодує, що нагримав на мене, і що той готовий про все забути. Що ж, але я ще й досі була ображена, до того ж, я вже переконалася, що зможу отримати не гіршу роботу, тому сказала «ні». Та Кертіс почав на мене тиснути і врешті-решт переконав мене піти з ним до Спенсера.
Спенсерова поведінка викликала у мене підозри. Я не знала, до чого це все, та мені геть не сподобалося те, що він майже благав мене повернутися. Тож я йому відмовила. — Зненацька Марді затремтіла. — Я й зараз ніби бачу його перед собою. Спенсер сидів за своїм величезним столом, а його обличчя пополотніло, і він поглянув на мене так, неначе ладен був задушити голіруч. «Ти ще про це пошкодуєш, — сказав Лу страхітливим, спокійним тоном. — На твоєму місці я би забирався з цього міста геть».
Він нагнав на мене такого жаху, що тієї ночі я так і не змогла заснути. А ще відтоді й до сьогоднішнього ранку за мною стежили. Куди б не пішла — за мною всюди йшов назирці якийсь високий, худорлявий чоловік у чорному повстяному капелюсі, низько насунутому на обличчя. Спливло два дні такого переслідування, і я зважилася: спакувала свої речі, повідомила власницю квартири, що збираюся виїжджати, та приготувалась до того, аби покинути місто.
— Куди ж ви збирались податися? — втрутивсь я.
— Я думала про те, щоби поїхати на узбережжя. Хотіла влаштувати собі відпустку, та й могла собі її дозволити, бо заощадила певну суму грошей. Тож вирішила поїхати до моря та перечекати, поки вони про мене забудуть.
Мені геть не хотілося лякати Марді, та я подумав, що навряд чи ті люди колись про неї забудуть. Але вголос промовив лише таке:
— То що сталося потім?
Марді сиділа, тримаючи руки в пелені, й зараз почала їх заламувати. Її очі трохи спохмурніли.
— Мені здавалося, що я чиню страшенно розумно та зможу всіх перехитрувати, — сказала дівчина. — Я домовилася з власницею квартири, щоби вона відправила мої речі на вокзал, а сама довго блукала містом, ведучи за собою того високого чоловіка, що мене переслідував. Я збиралася вислизнути від нього, дістатися вокзалу та покинути місто так, аби ніхто про це не дізнався. — Вона журливо усміхнулася. Коли та мила дівчина усміхалась, я почувався просто пречудово.
— І коли до здійснення мого задуму залишався крок, — продовжила Марді, — аж раптом наскочила на Кертіса. Він не приймав відмов. Причепився до мене смолою, тому решту пообіддя я мусила провести в його товаристві. А тоді він наполіг на тому, аби відвідати вечірку Баррі Г'юсона. Оце й усе.
Я заплющив очі та дав своєму мозкові час розкласти усі ці відомості по поличках.
— Як ви думаєте, чому він привів мене до Г'юсона, а тоді, зрештою, залишив мене?
— Той Кертіс накинув на вас оком? — запитав я.
Це запитання, вочевидь, змусило Марді зніяковіти.
— Він радше чинив на мене тиск, — визнала вона. — А втім, він поводиться так само з більшістю дівчат.
Я мав на думці одразу кілька причин, чому Кертіс привів її до Г'юсона, та не збирався казати про це Марді. Припустімо, що Спенсер планував позбутися Марді, і Кертісові було про це відомо? Якщо серце цього типа трохи розм'якло до Марді, то я не міг його у тому винуватити. Певно, він просто склав Марді товариство, аби потинятися з нею містом і подбати, щоби з дівчиною нічого не сталося. І, коли вона опинилась у Г'юсона вдома, Кертіс вирішив, що якийсь час їй нічого не загрожуватиме. А тоді йому зателефонувала котрась інша жінка, і він мусив забратися геть, залишивши свою підопічну.
Мені сяйнула думка, що насправді увесь цей час Марді аж ніяк не була у безпеці. Все залежить від того, скільки їй відомо. І саме це мені треба було якнайшвидше дізнатися.
— Давайте-но я розповім вам усе, що знаю про цю справу, і тоді ви, можливо, побачите, у яку кепську історію потрапили.
— Я потрапила у кепську історію?
Я вишкірився в усмішці.
— Еге ж. Боюся, що так. — Запаливши наступну цигарку, я заходився розповідати: — Хочу викласти вам усе так, ніби ви нічого не знаєте про цю справу. Якщо викладу все таким чином, то ви, можливо, зможете розтлумачити мені деякі речі. Тож почнімо з самого початку. Отже, майже рік тому Ларрі Ричмонда застрелили. Цей тип був багатий шелихвіст, який називав себе президентом корпорації «Тканини Маккензі». Насправді він був президентом не більше, ніж я, та наразі це несуттєво. Його головна робота полягала в тому, щоби продавати акції компанії своїм друзям-багатіям. І, ніде правди діти, він виконував свою роботу надзвичайно успішно. Та не тому, що Ричмонд був аж такий вправний у торгівлі, а тому, що ті пакети акцій насправді були варті того, аби їх придбати. Їхня вартість постійно зростала, й усі, хто їх придбав, були вельми задоволені. Та насправді корпорація «Тканини Маккензі» була заснована для окозамилювання, щоби приховати якісь незаконні оборудки. У переліку власників її акцій є чимало великих цабе, включно з очільником міської поліції та посадовцями з митного управління. Ричмонд був хитрим гравцем. І поки кожен новий власник акцій купував їх під прикриттям суворого дотримання закону, ніхто з них не мав жодних причин скаржитися. Принаймні спершу саме так і було. Насправді ж Ричмонд ніколи навіть не показувавсь у конторі. Він лише валандався містом, витрачаючи грошики, а всією справою керував Спенсер. — Я підвівся, аби налити собі нову порцію житнього.
Марді сиділа тихенько. Її обличчя трохи зблідло, і вона мала втомлений вигляд. Була вже майже третя година ночі, та я мусив розкласти усе по поличках просто зараз.
— А тоді Ричмонда вколошкали. І це лише пішло на користь фірмі, адже вколошкав його не хто інший, як сам Спенсер. Гадаю, Спенсер просто втомився від того, що Ричмонд лише витрачав гроші, тоді як він самотужки робив усю роботу. Та якби Спенсер загримів за ґрати, почалось би слідство, і таємні оборудки, що стояли за «Тканинами Маккензі», були б розкриті. Такий розвиток подій аж ніяк не влаштовував власників акцій. Я не знаю напевне, але можу припустити, що саме тоді сталося. Вони усі зібралися разом, скрушно похитали головами та дійшли єдиного можливого висновку. Хтось мав стати цапом-відбувайлом.
А Ричмонд був знаний бабій. Не оминав увагою жодної вродливої жінки. Так-от, якраз перед тим, коли його закатрупили, він мав звичку розважатися з однією вуличною хвойдою, а та дівчина часто ходила з таким собі хлопакою на ім'я Вессі — справжнім крутеликом. Що могло бути простіше? Вессі став їхнім цапом-відбувайлом. Отож, ті можновладні акціонери подумали та й сфабрикували проти нього справу, і то так швидко, що у цього бевзя в голові замакітрилося. Його підставили копи, його підставив Спенсер, його підставили адвокати, його підставив суддя. Вессі не мав жодних шансів. Отаке. А щоби цілком убезпечити себе, вони залучили до справи ту повію, що зустрічалася з Вессі, та змусили її свідчити проти нього.
Ось тут я й узявся до цією справи. Спершу я дивився на цю історію, як на мерзенну стрілянину, таку собі сумнівну новину, про яку й цікаву статтю написати годі. Але якось уночі телефонує мені одна пані та й каже, що надсилає мені квиток, який дасть змогу бути присутнім під час страти Вессі. Ще вона каже мені, що Вессі проллє світло на цю справу, а вона заплатить мені десять тисяч доларів, якщо я дошукаюсь правди та оприлюдню її. Проте у цієї пані бракувало терпцю, тож поки я встиг бодай щось відповісти, вона повісила слухавку.
Що ж, це мене заінтригувало, тож я пішов подивитися, як той Вессі вдихне повні легені отруйного газу. Та перед тим, як врізати дуба, він устиг розповісти мені, що стріляв не він, а Спенсер. Я повідомив цю новину тій таємничій жінці, а вона надіслала мені п'ять тисяч доларів як акт доброї волі. Та не встиг я тими грошенятами натішитись, як до мене додому вдерлася Блонді, — так звати ту останню шльондру в житті Вессі, — та й украла їх. Я вдався до розшуків — достоту в стилі Філо Венса[45] — і зрештою вистежив ту шльондру та дізнався, де її кубло. Ми заледве встигли перемовитися кількома словами, коли це раптом до кімнати увірвався Кац. Той Кац — особистий охоронець Спенсера. Такий собі тип, який тиняється містом з пістолетом у кишені, чекаючи будь-якої нагоди пустити його в діло. Та, схоже, того типа найбільше цікавило, хто платить мені за те, щоб я здійняв бучу навколо справи Вессі. Тоді цей Кац почав мені погрожувати, тож я розповів йому історію, в яку той повірив, хай навіть вона й була не цілком правдива.
Тоді я трохи поміркував і вирішив, що ця справа мене не цікавить. Я — хлопець миролюбний, і як на мене, події почали розвиватися занадто бурхливо. Хай там як, а якого біса мені взагалі турбуватися про того Вессі? Він був лише дрібним злочинцем. Тож, коли та пані знову зателефонувала, сказав їй, що з мене досить.
Власне, ця жінка мене неабияк зацікавила. Захотів дізнатися, хто ж вона така. А наступного дня мої справи пішли не за планом, і сталося так, що я майже зіткнувся з тією жінкою, проте ми, зрештою, так і не зустрілися віч-на-віч. Наразі не вдаватимусь у подробиці, та, можливо, згодом розповім вам усе про той випадок. А потім я почав непокоїтися через вас. Мені хотілося вас побачити, та коли почув, що ви зникли, вельми стривожився. Ще більше захвилювався, коли потелефонувала та жінка й натякнула, що ви потрапили в біду і що вас можу знайти на старому причалі в східній околиці міста.
Тож я подався туди, встряг у суперечку з трьома поганими хлопцями, та замість вас знову натрапив на Блонді. Вона теж збиралася поїхати з міста. Після цього нарешті зустрів вас... А тепер, гадаю, мені вже час зупинитись, — і я, полегшено зітхнувши, відкинувся у фотелі.
— Здається, я можу вам допомогти, — сказала Марді. — Раніше я не розуміла чимало речей, та нині вони, схоже, складаються у цілісну картину.
— То, може, погляньмо на них під новим кутом?
Марді усміхнулася мені.
— Чи не зачекає це до завтра? — запитала дівчина. — Я така змучена. Погляньте-но лише, котра година. Відчуваю, що можу заснути просто тут, у цьому фотелі.
Я зірвався на ноги.
— Авжеж! Щось я геть утратив терпіння. Вкладайтеся спати. А зранку ми зможемо обговорити цю справу та ваші подальші дії.
Гостя повільно підвелася з фотеля та потягнулась. Стоячи там, перед електричним обігрівачем, у яскравому сяйві нагрівальних елементів, які просвічували сукню, окреслюючи обриси її ніг, закинувши назад свою голівку та трохи витягнувши руки, Марді була напрочуд гарна. Мені хотілося її міцно обійняти. Важко було стриматися і не піддатися спокусі.
— Отут у мене спальня, проходьте, — сказав я. — Вкладайтеся та поспіть.
— Можна, я позичу ваші речі? — сонно промовила дівчина.
Я підійшов до шафи, видобув з неї свою піжаму та халат і кинув їх на ліжко.
Марді увійшла до спальні та стояла, уважно дивлячись на мене.
— Дуже мило з вашого боку поступитися мені своїм ліжком, — сказала вона. — Ви ж не дуже заперечуєте?
Я не зрушив з місця. Просто не міг собі довіряти.
— Ні, не заперечую, — відповів гості.
Почувши раптову непевність у моєму голосі, Марді швидко підвела на мене погляд.
— Вибачте, але я не можу зробити того, що на моєму місці зробили би інші дівчата, — спокійно мовила вона. — Не тому, що вважаю це неправильним, а тому, що, мабуть, для цього ще зарано.
Я підійшов ближче й став з нею лицем до лиця.
— Ви — чудова, — сказав я. — Мені цього не хочеться. Чого мені хочеться насправді, то це аби ви знали, що я до нестями закоханий у вас. Тож хочу допомогти вам і робити для вас усе, що лише зможу.
Гостя поклала долоню на мою руку.
— Дякую.
Я усміхнувся до неї та вийшов зі спальні, причинивши за собою двері.
Під лампою у кімнаті сиділи гладкий тип із Ґасом і чекали на мене. Гладун тримав у руці автоматичного пістолета, націливши його на мій живіт.
— Руки догори, жевжику, — сказав він, — ухопи жменю неба.
45
Філо Венс