— Він мертвий.
Я відійшов від вікна. Із протилежного боку камери до мене мчав Г'юсон, а слідом — юрба хлопців. Вони були вельми налякані, всіх трохи нудило. Я почувався так само. Для того, щоби померти, Вессі знадобилося чотири хвилини з гаком.
— Що він сказав? — вимогливо запитав Г'юсон.
Я знизав плечима.
— Він сказав: «Ви караєте не ту людину, я цього не робив».
— Та невже? — глузливо запитав Гаккеншмідт. — Точнісінько те саме він дзявкотів упродовж усього судового процесу.
Г'юсон підозріливо дивився на мене.
— І більше він нічого не казав?
— Ні, лише це, — похитав я головою.
І репортерська ватага поринула до виходу. Серед хлопців негайно здійнялася колотнеча та почалися сутички за те, кому з них першому випаде право скористатися телефонними апаратами та послугами телеграфної контори. Я пропустив цю метушливу юрбу вперед, трішки зачекав, а тоді розвернувся, аби й собі податися до виходу.
І тут до мого плеча торкнувся головний наглядач. Він намагався виглядати недбало.
— Я не надавав би надто великої ваги тим його словам щодо Спенсера, — сказав він мені.
Я зупинивсь та уважно подивився на нього, проте обличчя наглядача нічого не виказувало.
— То ви не вірите тому, що він сказав? — з надією запитав я.
Він похитав головою.
— На вашому місці я би взагалі про все це забув.
Я насунув капелюха на очі.
— Хай там як, а всяке може статися. От, скажімо, чи чули ви історію про хлопця з дерев'яною ногою, який грав у пінґ-понґ?..
Головний наглядач кивнув головою.
— Еге ж, — сказав він, — мені доводилося чути й таке.
Я повільно подався до виходу.
— І я гадаю, що таке цілком могло бути, — сказав я та залишив головного наглядача самого.
Розділ другий
Я прийшов до новинарської кімнати[8] у штаб-квартирі місцевої поліції. Хотів поговорити з одним хлопцем і сподівався знайти його саме там. І таки знайшов.
Я поштовхом відчинив двері та роззирнувся оповитою тютюновим димом кімнатою. За невеличким столиком у самому центрі грали в карти четверо парубків зі знайомої мені репортерської ватаги. Я лише кинув на них побіжний погляд і продовжив свої пошуки. Ген у дальньому кутку кімнати, на побитій життям канапі, спав Еккі.
Еккі був найнезугарніший хлопець з усіх, кого я коли-небудь бачив. Він був коротун і мав жорстке волосся, що росло з його вух, з носа та пробивалося з-під комірця. Певно, повитуха, яка допомагала малому Еккі з'явитися на світ, ще довго мучилася від жахних снів після того як побачила його обличчя. Та хай там як, а я знав, що він — чи не найрозумніший газетяр у цілому місті.
Я підійшов ближче та поставив стілець біля канапи. А тоді почав термосити Еккі, аби його розбудити.
Побачивши, що це я, він сів на канапі та люто зиркнув на мене.
— А цур тобі та й пек, любий друже, — сказав він. — Невже не можеш дати мені бодай трішечки поспати?
— Ой, та годі тобі, Мо, — сказав я. — Посидь спокійно. Я хочу з тобою поговорити.
Еккі спросоння заходився терти обличчя долонею, причому час до часу смикав свого носа, і той, неначе Гумовий, вигинався під найдивовижнішими кутами.
Я витягнув пачку «Кемелу», дав одну цигарку Еккі, й собі закурив.
— У чому річ, жевжику? — вимогливо запитав він. — Ладен закластися, що ти знову хочеш скористатися моїми мізками.
Я похитав головою.
— Та звідки у тебе ті мізки? То лише ти собі думаєш, ніби направду їх маєш.
Еккі заплющив очі.
— Сьогодні вночі вони закатрупили Вессі, — сказав він.
— Атож, — здивовано мовив я.
То чому ти вирішив вчепитися у цю справу? — запитав він, не розплющуючи очей.
— Звідки ти, в біса, знаєш, що я у неї вчепився?
Коли Еккі посміхався, то мав воістину страхітливий вигляд. Я відвів погляд.
— Небагацько є такого, про що я не чую, — сказав він. — То чому ти вирішив учепитися в цю справу?
— Послухай-но, Мо, — терпляче мовив я. — Я прийшов сюди, щоби розпитати тебе про дещо, а не для того, щоби ти мене розпитував.
Він підняв одну важку повіку та скоса глипнув на мене.
— Чому ти так цим зацікавився, братчику? Щось за цим криється?
Усі ці газетярі — однаковісінькі. Я втягнув у легені трохи диму, на секунду затримав, а тоді випустив його крізь ніздрі.
— Не думаю, що це справді справа рук Вессі, — сказав я рівним голосом.
Еккі тяжко застогнав і знову заплющив око.
— Ну, зараз він уже мертвий, хіба ні? То й забудь про це.
— А цей тип, Ричмонд, — мовив я, ретельно добираючи слова. — Гадаю, він мав більше ворогів, ніж Вессі?
— Еге ж. Та він узагалі мав більше ворогів, ніж інші хлопці. Ричмонд був ще тою падлюкою. Він власними руками копав собі могилу.
— З цим убивством була якось пов'язана одна жінка, чи не так? Її імені так і не оприлюднили.
Еккі лише звів плечима.
— Та він мав сотні жінок, — байдуже мовив мій колега. — Навколо того типа постійно крутилася ціла купа жінок, і він міняв їх, буцім рукавички.
— Хто вона була? — стиха запитав я.
Еккі підвів голову.
— Е, ні. З цього пива не буде дива, — сказав він. — Ричмонд мертвий, і Вессі мертвий; обидва ті типи були ницими запроданцями. Навіщо в тому всьому копирсатися... тож просто про це забудь.
— І чому, хай йому грець, усі хочуть відрадити мене від розслідування цієї справи?
Еккі злегка вишкірився.
— Так-таки й усі? — запитав він.
— А зараз послухай-но, що я тобі скажу, Мо, — сказав я. — Є дещо таке, що відомо тобі, і дещо таке, що відомо мені. Чи не хочеш податися до мене і про все це погомоніти?
Еккі похитав головою.
— Щойно ти звідси заберешся, я вкладуся й спатиму далі, — твердо відказав він.
Я знизав плечима.
— У мене там напоготові повна пляшка житнього.
Еккі поквапливо зірвався на ноги.
— Чому ж ти одразу не сказав? Де, в біса, мій капелюх?
Дорогою до моєї квартири Еккі розводився про бейсбол. Він не вельми петрав у тому спорті, проте надто вже полюбляв висловлювати свої думки з того чи іншого приводу. Я не зупиняв його — нехай собі просторікує. А я тим часом мав про що подумати.
Діставшись додому, посадивши Еккі у фотель і вручивши йому добрячу склянку житнього віскі з імбирною газованкою[9], я перейшов до справи.
— Так-от, Мо, нехай це залишиться між нами, — почав я, поклавши ноги на стіл, — але скидається на те, що я маю все пояснити, перш ніж ти зголосишся мені допомогти. Мені потрібна допомога, Мо, і я хочу, аби допоміг мені саме ти.
Еккі крекнув, але нічого на те не відказав.
— Мені пообіцяли заплатити десять тисяч, якщо я почну розслідувати справу Вессі та зчиню бучу навколо його страти, — сказав я.
Еккі зиркнув на мене пронизливим поглядом.
— І хто ж це хоче відвалити тобі стільки грошви?
Я похитав головою.
— А це вже моя таємниця, — сказав я. — Десять тисяч — то грубі гроші, до того ж, судячи з усього, що я наразі дізнався, усю справу Вессі білими нитками шито.
Скидалося на те, що мої слова схвилювали Еккі.
— Краще облиш це, Ніку, — серйозно мовив він. — Ти можеш ускочити у велику халепу.
— Та годі тобі, — коротко відказав я, — ліпше розкажи-но мені, що тобі про все це відомо. Поясни мені, що й до чого.
Я бачив, що Еккі ретельно усе зважує. Десь за хвилину мені вже було ясно — зараз я почую розповідь.
— Ларрі Ричмонд був президентом корпорації «Тканини Маккензі», — спроквола мовив він, втупившись очима в якусь точку просто над моєю головою. — Чимало впливових людей є акціонерами цієї фірми. Ці особи — великі цабе у торгівлі та промисловості. Люди, що обіймають високі посади.
Я нахилився вперед, забрав у нього порожню склянку та знов її наповнив. Еккі взяв її, трішки скривившись.
— Ет, не варто мені торкатися того пійла, — сказав він. — Воно мені кишки роз'їдає чи щось на кшталт того.
8
Новинарська кімната (
9
Імбирна газованка (в оригіналі — ginger seltzer) — безалкогольний газований напій зі смаком імбиру. Популярна у США як самостійний напій, так і в складі коктейлів, зокрема — в поєднанні з віскі.