Я сказав полковникові, яка він добра людина, однак той лише засміявся.
— Та то пусте, — відказав Кеннеді. — Насолоджуйтеся своїм медовим місяцем. Я радий, що ви знайшли собі дівчину; це саме те, чого ви так бажали.
Ми ще трохи обмінялися люб'язностями, а тоді я поклав слухавку і поглянув на Марді. Їй не треба було нічого переповідати, вона й так усе добре зрозуміла.
— Ну, хіба ж я тобі не казав?
Марді безпорадно розвела руками.
— Ох, якби ж то це здійснилося, — промовила дівчина, — як би я хотіла, щоби це здійснилося.
— Залишся тут, я поки вдягнуся, а тоді піду й зроблю все, аби це таки здійснилося, — сказав я їй. — Ми влаштуємо весілля, а потім поїдемо до нашого будиночка.
Марді сіла на ліжку.
— Я не хочу, аби ти мене залишав, — швидко проказала вона, і в її очах застиг переляк. — Тільки не зараз. Не залишай мене саму, Ніку.
Я поплескав її по руці.
— Гаразд. Зробімо так — я залагоджу все з допомогою Еккі. Тоді ми з тобою зможемо залишатися тут, а він зробить для нас усю роботу.
— Авжеж, отак і зроби, — зраділа дівчина, і переляк зник у її очах.
Я підійшов до телефону та зв'язався з Еккі. Мені подумалося, що ця новина його приголомшить. Так воно й сталося.
— Залишайся на місці й нічого не роби. Спершу я мушу побачити цю дівчину. Чуєш, заради бога, не роби нічого, поки я не приїду.
Повісивши слухавку, я всміхнувся до Марді й сказав:
— Мій друг вельми схвильований. Невдовзі він уже буде тут.
Марді вибралася з ліжка.
— Тікай-но звідси, Ніку, — сказала вона. — Я хочу вдягнутися.
Я поцілував Марді, тоді вийшов зі спальні та вдягнувся сам. Почувався просто пречудово. Мене сповнювала така радість, що здавалося, ніби зможу перескочити через Емпайр стейт білдінґ[47].
Щойно я встиг одягнутися, як до кімнати увірвався Еккі. Він застиг у проймі дверей, його мавпяче обличчя було вкрай схвильоване.
— Де вона? — запитав колега.
Я кивнув у бік дверей спальні.
— Невдовзі вийде. Вона саме вдягається.
— Послухай, Ніку, — мовив Еккі, підходячи до мене. — Що усе це значить? Ти ж не хочеш сказати, ніби з доброго дива й справді збираєшся одружитися?
Я штурхнув його в груди й відповів:
— Ще б пак, збираюся. І ти залагодиш для нас усе необхідне.
Еккі притишив голос.
— Вона тобі погрожує чи що?
— Що ти маєш на увазі... погрожує мені?
Еккі мав злодійкуватий вигляд.
— Ну, знаєш... ти, часом, не довів дівчину до біди?
— Послухай-но, паскудна ти мавпо, ми з Марді кохаємо одне одного отак, — я схрестив пальці. — І я одружуюся з нею тому, що це єдине, чого насправді прагну. Затямив?
Еккі повільно відійшов од мене.
— То ти хочеш сказати, що збираєшся взяти цю дівчину за дружину? — його голос звучав недовірливо.
— Авжеж.
— І ти хочеш, аби я тобі в цьому допоміг?
— Саме так.
— А нехай йому грець! Певно, ти геть здурів.
І тієї миті зі спальні вийшла Марді. Вона стала на порозі, й Еккі витріщився на неї, неначе на якесь видовище. А поглянути було на що. Зі своїми туманними очима та чарівливою усмішкою Марді мала щонаймиліший вигляд. В Еккі просто щелепа відвисла. Тоді він поглянув на мене, гмикнувши:
— Ну що ж...
— То як, тепер утямив, про що тобі казав? — запитав я.
Еккі скорботно похитав головою, а тоді підійшов до Марді.
— Маленька бідося, — сказав він, потискаючи їй руку. — Як мені тебе шкода. Ти не знаєш, що коїш. Тобі не можна одружуватися з оцим типом... таж він не годиться для того, щоби з ним взагалі хтось одружувався.
Марді лише засміялася з його слів.
— То ти нам допоможеш? — запитала дівчина.
— Ти справді хочеш зв'язати себе з оцим негідником?
— Насправді він милий. Просто ти не знаєш його так добре, як я.
Еккі поглянув на мене через плече і сказав:
— А ти нівроку постарався, загарбавши собі таку чарівливу дівчину. Авжеж, я вам допоможу, можете на мене розраховувати.
Я приніс пляшку скотчу, і ми з Еккі трохи випили.
— Мила, чи не могла би ти зібрати мої речі, поки ми з колегою все обговоримо?
Я показав їй, де мої валізи, та залишив Марді складати до них одяг. А тоді поспішно повернувся до Еккі та розповів йому всю історію. Він просто сидів собі та слухав, всотуючи у себе мою оповідку разом зі скотчем. Коли я закінчив, з його грудей вирвалося зітхання.
— Оце, я розумію, шикарна історія, — промовив колега. — Либонь, я навіть зможу її опублікувати колись, як тебе вколошкають.
Ото вже милий хлопець. Завжди вміє утішити та розрадити.
— Ніхто мене не вколошкає, — різко відказав йому. — Я збираюся засісти на дно і залишатися там якийсь час. Кеннеді дозволив пожити у його будиночку. Ми з Марді плануємо просто зараз одружитися та негайно вирушити туди.
Еккі почухав макітру.
— Мені в голові не вкладається, як тобі це вдається. Запопав собі таку чарівну дівчину, і то навіть пальцем не поворухнувши. Не можу такого збагнути — та й квит. Ото вже вмієш собі зарадити.
Я дав йому грошей.
— Ну, до роботи. Постарайся залагодити справи якомога швидше. Ми з Марді приїдемо до готелю «Бельмонт» і зачекаємо там, поки ти все владнаєш. Мені не надто хочеться надовго залишатися у цьому місті. Ну ж бо, рушай, а як усе зробиш — приїзди до готелю.
Я дав Еккі ще трохи випити, а тоді він пішов попрощатися з Марді. Еккі був славний хлопець, і я бачив: він щиро тішиться, що я знайшов таку дівчину. Еккі на свій триб був радий за нас, просто не показував цього.
Марді була з ним дуже люб'язна, і коли він йшов, то був схожий на кота, який допався до сметани.
Я стояв і дивився, як Марді спаковує речі. У неї це чудово виходило.
— І як воно — бути дружиною? — запитав дівчину, присідаючи навпочіпки поруч із нею.
— Ти маєш на увазі — робити усе це? — Вона зупинилася та поглянула на мене через плече.
— Саме так.
Марді зачинила валізу та сіла на неї, аби замки могли заклацнутись. Я їй допоміг.
— Я хочу бути доброю дружиною, — серйозно промовила вона. — Я хочу робити для тебе все.
Я засміявся.
— Будь обережною. Ти ще можеш передумати.
Зрештою ми спакували усі речі до валіз, і я послав по носія, щоби той спустив їх на перший поверх. Потім я розрахувавсь за квартиру, і так завершилось моє перебування у цьому домі.
— Гадаю, можемо рушати, — сказав я, роззираючись кімнатою. — Усі валізи вже внизу. Одягайся, мила, та поїдемо на вокзал по твої речі.
— Буду готова за хвилину, — відповіла дівчина.
Коли Марді пішла до іншої кімнати, хтось постукав у вхідні двері. Я подумав, що то носій, тож просто гукнув, аби він заходив. Двері відчинились, і на порозі постала Блонді.
Свого часу я пережив чимало потрясінь, але це перевершило їх усіх. Я не міг здобутися бодай на слово.
Блонді стояла на порозі та дивилася на мене. Її очі були підозріливі.
— Виїжджаєш, га?
— Якого біса тобі треба?
Протиснувшись повз мене, Блонді пройшла до кімнати, а тоді промовила.
— Схоже, ти не надто радий мене бачити, любчику. Хіба ж ти не казав, аби я приходила, коли захочу щось тобі розповісти?
Притишивши голос і сподіваючись, що Марді не почує, я проказав:
— Мене це більше не цікавить. Геть звідси, швидко. Я мав вже задосить твого товариства, на все життя вистачить.
І тієї миті зі спальні вийшла Марді. Блонді поглянула не неї достоту, як та змія, що поглядає на свою різдвяну вечерю.
— Отакої, — тільки й промовила вона.
Як же ж я люблю жінок, які так говорять.
Марді зблідла. Її обличчя стало білим, але не як аркуш паперу, а радше блакитно-білим, неначе порцеляна. Вона притисла долоню до губ і відсахнулася подалі від Блонді.
— Залиш мене на мить, — різко мовив я. — Вам двом нема потреби знайомитися.
Марді відвернулася та пішла до спальні.
— Зачекай... — сказала Блонді.
47
Емпайр стейт білдінґ (