Ось ваш вінець, леді

— Чи ж я і сам того не знаю. Ну, бувай, друже. Бережи себе, — сказав я та повісив слухавку.

Я побіг сходами нагору та увійшов до спальні. Марді сиділа на ліжку та чекала на мене. З напруженого виразу її очей я здогадався — щось не так. Але про ці свої спостереження нічого їй не сказав, а просто став роздягатися, повідаючи:

— Я поговорив з Еккі. Він аж нетямиться від збудження. Усю ту злочинну оборудку розкрито. Спенсер — у в'язниці. Вся їхня банда — у в'язниці, тож нам з тобою більше нема потреби хвилюватися.

— Чи Лі Кертіс теж у в'язниці? — запитала дружина.

Я завмер, тримаючи в одній руці свої штани, та уважно поглянув на Марді.

— Лі Кертіс? Навіщо тобі хвилюватися щодо нього? Еккі сказав, що усі вони — у в'язниці.

— Та чи сказав він, що Лі Кертіс також у в'язниці? — голос Марді став майже жорстким.

Я підійшов до неї та сів на ліжко.

— Чому ти цікавишся ним... більше, ніж рештою?

Марді якось дивно на мене поглянула, а тоді похитала головою.

— Мені просто захотілося знати.

Щось крилося за цим питанням, однак я не хотів на неї тиснути.

— Еккі не згадував про Кертіса, та будь певна, федерали подбали й про нього.

— Ох, — промовила дружина безживним голосом і заходилась ретельно розглядати свої нігті. Я сидів на ліжку в самих трусах і почувався жахливо через оцю недоговореність, а на додачу розумів, що не зможу заснути, доки всього не з'ясую.

— Крихітко, скажи мені, у чому річ, — лагідно попросив Марді.

Дружина поглянула на мене. Її очі були великі та налякані.

— Ніку, ти мене кохаєш? — запитала вона. — Чи ти справді мене кохаєш? Питаю не про учора чи сьогодні, а про те, чи кохатимеш ти мене завтра й усі прийдешні позавтра?

Я накрив її долоні своєю.

— Марді, ти для мене — все, — сказав я, бо саме так і було.

— Чи зробиш ти для мене одну ласку? — запитала дружина. — Дещо велике, дещо таке, що доведе твоє кохання до мене?

Я кивнув.

— Авжеж, але що саме?

— Я хочу, щоб ми з тобою поїхали далеко звідси. Щоб більше ніколи не поверталися до цього штату. Поїхали далеко на південь і почали усе наново... чи підеш ти на таке заради мене?

— Ти маєш на увазі, поїхати й ніколи не повертатися до нашого міста? — перепитав я.

— Так.

— Але ж, Марді, ми маємо на щось жити. Там усі мої зв'язки. Я вже так давно живу там. Мене там знають. Ми з тобою триматимемося подалі від міста, поки триватиме судовий процес, але якщо я збираюся заробляти достатньо грошей, то заробляти їх зможу не деінде, а саме там.

Марді похитала головою.

— Гроші нічого не важать. Я маю все, що нам потрібно. — Вона витягла з постелі довгого конверта й поклала його мені у долоню. — Поглянь, це — для тебе.

Немов у якійсь нестямі я відкрив конверта та витрусив з нього паку облігацій[64]. Їхня вартість становила двадцять тисяч доларів. Я відштовхнув облігації від себе й сидів, трохи ошелешений, та дивився на Марді.

— Вони — мої, — дивним тоном сказала дружина. — Вони — для нас з тобою... з ними ми зможемо поїхати геть і почати все спочатку.

— Але ж, Марді, це велика сума грошей для такої дівчини, як ти. Яким чином ти їх отримала?

— Працюючи на «Тканини Маккензі». Я заощаджувала та дослухалася до порад. Спенсер вкладав для мене гроші до банку...

— Зрозуміло.

Марді заплакала.

— Скажи, що ти візьмеш ці гроші та поїдеш зі мною якнайдалі, прошу тебе, Ніку...

Засунувши конверта під подушку, я ліг на ліжко коло Марді й промовив:

— Може, ця розмова зачекає до завтра? Зранку поговоримо на свіжу голову.

Я відчув, як напружилась Марді.

— Ні, — відказала вона, — поговорімо зараз. Я не зможу заснути. Я мушу знати напевно. Це так важливо для мене.

— Але чому, Марді? Чому тобі так хочеться сховатися?

— Ніку, ти втратиш мене, якщо повернешся до того міста, — сказала дружина й зненацька ридма розридалася. — Я не можу сказати, чому, але маю передчуття, що так воно й станеться. Ти мусиш відповісти мені просто зараз.

І позаяк ніщо насправді не мало для мене ваги, окрім її щастя, та позаяк знав, що вона кохає мене так само сильно, як я кохаю її, то дав Марді обіцянку, що поїду з нею та не вертатимусь назад.

— Ти справді підеш на це? — запитала дружина.

— Авжеж, — запевнив її. — Ми візьмемо автівку та поїдемо до узбережжя. Знайдемо собі десь коло моря невеличкий будиночок із садком та й житимемо там. Лише ти і я.

— І ти будеш щасливий?

— Аякже, я буду щасливий. Я знайду, чим зайнятися. — І, лежачи отак у темряві, я несподівано відчув, що цей задум мені подобається. Ми мали гроші, ми збиралися туди, де яскраво сяє сонце, і ми мали одне одного.

Розділ двадцятий

Ми винайняли собі будинок за кілька миль від Санта-Моніки[65]. Він був невеликий, проте гарний — у таких будиночках кінозірки зазвичай проводять вихідні. Ми просто закохалися у нього, щойно побачивши. Коло дому був садок, який сягав мало не до самого моря, і, якщо вам хотілося скупатись, ви просто відчиняли браму у стіні та ступали на гарячі жовті піски. Море було просто коло дому.

У будинку було дві спальні та велика вітальня, що виходила на кружґанок. Садок був достатньо великий, аби наша домівка не проглядалася з дороги. Комірне було чимале, та ми не думали двічі — ми обрали цей дім.

Можливо, я мав би почуватися мерзотником, приймаючи від Марді усі ті гроші, однак таким не терзався. Якби ці гроші були моїми, то хотів би, щоб Марді розділила їх зі мною. Так, ці гроші були її, та я не збирався псувати наші стосунки, відмовляючись розділити їх з дружиною. Ми чудово провели час, наводячи лад у будинку. На це у нас пішов тиждень, і ми все зробили самі, навіть оздобили нашу домівку килимами. Закінчивши з цим порядкуванням, ми надзвичайно тішилися результатом.

Переїзд до моря пішов Марді на користь. Десь за тиждень у ній почали відбуватися відчутні зміни. З її обличчя зник той змучений, напружений вираз, який уже починав мене турбувати, і вона дуже швидко засмагла завдяки яскравому сонцю та морському повітрю. Марді була щаслива і я теж. Гадаю, що ніколи не почувався щасливішим, ніж тоді.

Щоранку ми прокидалися та йшли купатись у морі. Це було так чудово — плавати у тих глибоких блакитних водах, де ніхто нас не бачив і де були лише ми з Марді, заколисані морськими хвилями. Дружина носила білий купальний костюм, у якому її фігура мала ще кращий вигляд, а це, скажу вам, було неабищо. Вона ніколи не завдавала собі клопоту носити шапочку для купання, і ми тішились одне одним, забувши про цілий світ.

Якось, за кілька тижнів по тому, як ми оселились у нашому новому будинку, Марді сказала мені:

— Ніку, ти мусиш почати працювати.

Я щойно вийшов з моря і, надто лінивий, аби витиратися насухо, лежав на піску, дозволяючи спекотному сонцю робити це за мене.

— Що ж, я не проти, — відказав дружині. — Пошукаю собі якусь роботу, побачимо, що можна буде тут знайти.

Марді стала на коліна наді мною. Вона занурила коліна та стегна у м'який пісок, а руки схрестила на подолі свого купальника.

— Ніку, я от про що подумала. Чому б тобі не написати книжку?

Я підвів очі та, кліпаючи, витріщився на неї.

— Але ж, хай йому чорт, я не вмію писати книжок.

Марді похитала головою.

— Але ж ти ніколи не пробував, — мовила вона, і це була правда. — Поглянь-но лишень, як продаються деякі романи. То чому б і тобі не спробувати та не подивитися, що з того вийде?

— Еге ж, але поглянь-но, яких невдач зазнають деякі автори, — відказав я. — Ні, гадаю, письменство — то не найкращий заробіток.

— А чому б тобі не написати роман про газетяра? — запитала дружина. — Невже думаєш, що тобі не вдасться?

Щось у цих міркуваннях таки було. Я сів і замислився над поданою ідеєю. Еккі мав достатньо журналістського досвіду, щоби заповнити три книжки, та й у моїй практиці траплялося чимало цікавого. Марді побачила, що я з прихильністю поставився до її задуму, і її охопило радісне хвилювання.

64

Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — цінний папір, що підтверджує внесення його власником певної суми грошей до банківської установи та передбачає обов'язок держави чи корпорації, яка цю облігацію видала, у передбачений угодою термін виплатити власнику облігації її номінальну вартість та певний фіксований відсоток.

65

Санта-Моніка (англ. Santa Monica) — місто в окрузі Лос-Анджелес, що у штаті Каліфорнія, США.