Выбрать главу

Вона засміялася.

— Охоче... а де це?

Я кивнув головою у бік таксі коло будівлі.

— Недалечко, у середмісті, один долар — і ми там, — сказав я.

Жовте таксі підкотило й зупинилося біля хідника. Водій відчинив дверцята. Він кинув швидкий погляд на дівчину та підморгнув мені.

— Я поведу обережно й поволеньки, командире, — сказав таксист.

Часом ті таксисти можуть неабияк стати у пригоді. Я допоміг дівчині сісти до автівки.

— До «Замазури Джо», друже, — сказав я водієві, — лишень підніми-но своє скло, гаразд?

— Аякже, командире, — сказав він, хитро поглядаючи у наш бік. — А ви собі вмощуйтесь гарненько та насолоджуйтесь поїздкою.

Сідаючи до салону автівки, я був трохи збентежений. Побачив пустотливу усмішку дівчини і зрозумів, що вона все добре чула.

— Ці таксисти — ще ті паскудники, — сказав я їй, вмощуючись у кутку. — Що ж, гадаю, ми маємо познайомитися. Мене звати Нік Мейсон... Здається мені, я вже це казав.

— Мене звати Марді Джексон, — мовила дівчина.

— Радий познайомитися з вами, — сказав я, і ми з нею засміялися. Я подумав, що ця дівчина має прегарне ім'я. Мені воно припало до вподоби. Воно їй пасувало.

— Отже, міс Джексон, — сказав я, пропонуючи їй цигарку, — то ви — секретарка містера Спенсера... правильно?

Вона взяла цигарку.

— Так, правильно, — мовила супутниця. — А ви, здається, пишете статті для часописів?

Я запалив її цигарку, а тоді — свою.

— Саме так я заробляю собі на прожиток, — сказав я. — Це чудовий спосіб заробляння грошей. Я міг би розповісти вам чимало історій, які вас неабияк здивують.

— Що ж, можливо, колись ви мені їх розповісте.

Отак воно й почалося. Ми всю дорогу говорили одне одному всілякі милі дурниці. Оце вперше, відколи став дорослим, я сидів у таксі та не підбивав клинці до дівчини. Більшість панянок такі немудрі, що ви просто мусите піддатися на спокусу, інакше ризикуєте померти від нудьги. Інші дівчата взагалі думають, що марнують свій час, якщо ви не починаєте заводити з ними фіґлі, проте ця крихітка була варта того, щоби наразі просто дивитися на неї, а решту відкласти до слушної нагоди.

Коли ми приїхали до «Замазури Джо», ресторан був переповнений ущерть, але грек-метрдотель[15], який стояв у дальньому кінці зали, помітив мене та поманив до себе помахом руки. Ми з Марді подалися проходом між столиками. Для мене стало неабиякою несподіванкою те, як чоловіки зненацька припиняли їсти та витріщалися на Марді. Навіть хлопці, які прийшли сюди зі шльондрами, не могли стриматися від того, аби потайки не кинути на неї погляду.

Грек був зі мною запопадливий. Час до часу я писав схвальні відгуки про його ресторан і тому міг харчуватися тут за рахунок закладу, коли мені заманеться.

Звісно, у нього таки знайшовся для нас столик. Коли метрдотель низько вклонився Марді, вона обдарувала його усмішкою, сповненою приємного здивування. Я побачив, що вона справила приємне враження на старого, і це чомусь потішило й мене самого.

Помітивши, що він кинув на мене швидкий погляд, я усміхнувся до нього.

— Маєте чудовий вигляд, — сказав я.

Коли ми всілися за столик, грек приніс меню. Воно було завдовжки таке, як моя рука. Я поглянув на Марді.

— Ви вже дуже зголодніли?

— Доволі сильно, — кивнула вона.

— У такому разі, як щодо канапе з грибами та тушкованого стейка з усім, що до нього додається?

— Звучить чудово.

— Гаразд, тоді швиденько зробіть нам дві порції.

Марді почала знімати свої рукавички. Я не зводив очей з її безіменних пальців. Обручки на них не було. Те полегшення, що я відчув, здивувало навіть мене самого.

— Отже, містере Мейсон, гадаю, саме час вам усе мені розповісти.

Я похитав головою.

— Не квапте подій, — відказав я. — Мені ще треба до вас звикнути.

І знов її брови здійнялися вгору.

— Чи не здається вам, — спокійно мовила двічина, — що нам краще поговорити про справу? За годину я маю повернутися на роботу.

Підійшов грек. Він приніс наші канапе.

Трохи пометушившись навколо нас і пересвідчившись, що нам нема на що скаржитись, він пішов. За цей час я встиг обмізкувати те, що збирався сказати.

— Гадаю, що насамперед я маю викласти карти на стіл, — сказав їй. Схоже, я робив цю фразу ще більш заяложеною, ніж вона була. — Чи ви колись чули про типа на ім'я Вессі?

Я побачив, що Марді злегка здригнулася. Вона швидко підвела на мене погляд. Її очі були сповнені запитань.

— Бачу, ви таки про нього чули, — поквапливо мовив я, перш ніж дівчина встигла щось сказати. — Це той тип, якого стратили минулої ночі. Так от, я зацікавився його особою та історією, яка стояла за цим хлопцем. Отож я й подумав, що, можливо, ви зможете мені щось про нього розповісти.

— Я? — Вона була здивована. Мені подумалося, що цього разу я тицьнув пальцем у небо. — Але чому я маю давати вам інформацію? І яку інформацію?

Я похитав головою.

— Ні, гадаю, я припустився помилки. Гаразд, просто забудьте про це, добре?

Її підборіддя випнулося вперед.

— Ні, я цього не забуду, — сказала моя супутниця. — Чому ви вирішили, ніби я можу вам щось розповісти?

Я побачив, що вона починає дратуватися і вже ладна здійняти бучу. А я ж зовсім не хотів, аби між мною та цією крихіткою починалася суперечка... Надто вже ця дівчина мені подобалась. Я мав би бути обачнішим. Зрештою, вона ж таки Спенсерова секретарка. Я похитав головою.

— Мені дуже шкода, що я порушив цю тему. Пробачте. Щось я перемудрував. Ваша правда. Звісно, така дівчина, як ви, не може знати нічого про цього Вессі... Гадаю, я мушу перед вами вибачитися.

Вона усміхнулася. Легенька, рішуча усмішка.

— Але ви так і не відповіли на моє запитання, хіба ні? — сказала вона.

Я відповів на її усмішку.

— Не варто припирати мене до стіни, сестричко, — сказав їй. — Я було подумав, ніби мені вдасться щось довідатися, коли отак з наскоку вас запитаю, та, бачу, я поставив не на ту конячку. Повірте, я б охоче розповів вам, чому дійшов такого висновку, та наразі це — таємниця, яку я мушу зберігати. Але, можливо, ви скажете мені, як я можу побачитися зі Спенсером?

Тушкований стейк неабияк прислужився для того, щоби розвіяти атмосферу ворожості, проте ця дівчина не збиралася відступати.

Вона подивилася просто мені у вічі.

— Знаєте, містере Мейсон, мені це зовсім не до вподоби. Ви казали, що хочете поговорити про справу. Моя справа пов'язана з «Тканинами». Ви ж, натомість, починаєте розповідати мені історію про якогось нікчемного горлоріза. Це якийсь дешевий жарт?

Я з подивом усвідомив, що неабияк розхвилювався. Такого зі мною ще не траплялося.

— Це не жарт, — промовив я кволо. — Я цілком серйозний, проте ви загнали мене у глухий кут...

Вона відсунула свій стілець.

— У такому разі, містере Мейсон, — холодно мовила вона, — я не думаю, що нам варто й далі марнувати час.

Якась інша панянка на її місці вже дістала би ляпанця, та перед цією дівчиною я був ладен стрибати на задніх лапках.

— Не йдіть, не залишайте мене... Я все поясню, — палко промовив я.

Вона похитала головою.

— Ні... Гадаю, мені ліпше піти.

Але вона не зрушила з місця. Можливо, Марді була наймилішою з жінок, але вона однаково була жінкою, і їй була притаманна цікавість. Я озирнувся через плече, щоби поглянути, наскільки далеко від нас сусідній столик, і, впевнившись, що мене ніхто не почує, втішився та занурився в оповідь. Я виклав їй усе — від початку й до кінця.

Вона сиділа та слухала, склавши руки на колінах, її очі розширилися, а губи злегка розтулилися. Я розповів усе, що було мені відомо, і допоки я не промовив останніх слів, Марді залишалася на місці. Вона сиділа навпроти мене, і я думав, який розкішний вона має вигляд.

— Власне, навіть якби не було тих десяти тисяч, що їх мені пообіцяли як винагороду, — підбив я підсумки, — ця справа все одно не могла мене не зацікавити. Адже судовий процес над Вессі, очевидячки, був сфабрикований. Я міг би написати про це пречудову історію, до того ж мені завжди хочеться, щоби карали тих, хто справді цього заслуговує.

вернуться

15

Метрдотель (франц. maitre d'hotel — «господар готелю») — особа, яка керує обслуговуванням відвідувачів ресторану чи готелю.