– Не смачно? – збентежено заглядає мені в тарілку Мадонна.
– Я перебила собі апетит солодким, – кажу я.
Чого я тут постійно брешу?
…Уяви, навколо – кукурудзяні лани, безкрайні рівненькі ряди на всі боки від траси. Американські дороги ідеальні, немов виведені під лінійку чіткими перпендикулярними лініями. Єдине, що турбує, – конус торнадо на небокраї. Справжнє торнадо, бігме, не брешу, за кілька кілометрів від нас. Зараз, здається, той смерч наздожене, підхопить нас у повітря, закрутить й виштовхне зі свого нутра десь на березі озера Спіріт. А може, й у воду пожбурить.
Лише кілька секунд Філ вдивляється у круговерть за спиною – і знову відкидається у пасажирському кріслі. Усе гаразд, це не страшно. Мадонна, тримаючи кермо міцними руками, навіть не оглядається, лише позирає в дзеркало на лобовому склі.
– Цей смерч безпечний, – робить вона висновок, – покрутиться на місці – і зачахне.
Ми навіть не додаємо швидкості, їдемо, ніби це не живе торнадо за плечима, а мальована реклама на всю стіну віддаленого гіпермаркету.
В Уінтерсеті, у Сьюзен, затримуємося на якусь годину. Її будиночок схожий на хатинку Нуф-Нуфа. Споруда не витримала б навіть того незагроженого смерчу, що ми бачили дорогою. Так принаймні видається.
Двійко маленьких дітей. Чоловіка немає. Про нього не згадують. Я бавлюся зі старшою дівчинкою, їй не більше трьох років, вона носить мені свої іграшки: рожеві ляльки, пухнасті собачки, будиночки з пластмасовими меблями. Вона хоче їхати з нами, але її не беруть, ми проминаємо два квартали й повертаємо на стоянку придорожнього ресторанчика. Навколо нього – купа автівок. «Надзвичайно привабливе місце, – пояснює Мадона, – тут за десять доларів можна їсти… поки не луснеш».
У ресторані велелюдно, усі тут перебувають у нетерплячо-натхненному стані.
– Сховай свого гаманця, – командує Мадонна, – ти наша гостя.
– Звідси до мосту далеко? – нагадую я.
– Це зовсім поруч, – відказує Мадонна, беручи до рук велетенську таріль. – Спочатку поїмо, а вже тоді…
Філ та Мадонна ведуть мене за собою, вони набирають по три-чотири різновиди салатів, зосереджено обходячи навколо бафей – це гігантська харчова конструкція з кількох десятків посудин, заповнених їжею. Я роблю те саме. Повторюю за ними цей збуджений танець живота з обміном великими ложками, що занурюються в поклади соєвих бобів, спаржі та бебі-корна, із повертаннями голови вправо-вліво, зосереджено визначаючися з вибором з-поміж безлічі холодних страв: овочевих, макаронних, рисових, рибних, м’ясних…
Я не витримую напруги змагання, сходжу з дистанції ще на салатній стадії, добросовісно спорожнивши пантагрюелівську порцію.
Через півгодини чекання я вже переконана в тому, що нам сьогодні не вдасться побачити жодного мосту округу Медісон. Жодного. Із такими нездоланними перешкодами на шляху до них нам це точно не вдасться.
Поки Мадонна та Філ поглинають супи, мені вдається сяк-так відновитися, але сили виглядають нерівними. Я ніби й готова розділити загальний гастрономічний ентузіазм, що захопив увесь ресторан з усіма відвідувачами, але дрібні шматочки яловичини під солодким соусом, які мені завбачливо приносить Мадонна, залишаються практично неторканими, лише змінюють свою конфігурацію на тарілці. Цей атракціон із заміною брудних тарілок на чисті й наповнення їх новими стравами не кожному до снаги. Я хочу на свіже повітря, але мушу чекати, поки Мадонна скуштує епл-пай. Яблучний пляцок – її палке уподобання, надто якщо пляцок гарячий, а грудка морозива зверху крижана й підтікає молочними струмочками. Філ сидить поруч, розслаблено длубається зубочисткою в зубах. Він вже не в стані оцінити десерту, він змушений повірити дружині на слово: пляцок фан-тас-тич-ний!
Розплачуючись на касі, Мадонна запускає пальці у вазочку з прозорими льодяниками та видає нам по цукерці – за хорошу поведінку за столом. Ми й справді почуваємося поруч із нею слухняними дітьми. Цікаво, що відчуває вона в ліжку зі своїм Філом…
Критий міст Роузмен. Той самий, із роману. До нього, виявляється, не так вже й близько.