вулиці в одежі простого смертного, то миттю пообпадають з усіх
боків, наче ті собаки, щоб відплатити вам - хто за криваву бійню в Санта-Марія-дель-Алтар,
хто за в’язнів, яких кидають у рови портової фортеці на поживу кайманам, або
живцем здирають з них шкіру, а потім посилають рідним, щоб залякати”, - він
говорив, дістаючи з бездонної криниці своєї злої пам’яті цілу низку злочинів
ганебного режиму, аж поки йому не забракло сил говорити, бо вогненний леміш
роздер йому нутро, його душа полагіднішала, і він скінчив, не докоряючи, майже
благально: “кажу вам серйозно, мій генерале, скористайтеся з того, що я
помираю, вмираймо разом, - я маю найбільше підстав радити вам це, бо я ніколи
не прагнув бути схожим на когось, а тим паче - зробитися національним героєм, я
хотів бути простим склодувом і робити пляшки, як і мій батько; зважтеся, мій
генерале, це не так боляче, як здається”, - вмовляв Патрісіо так щиро, що в
того не вистачило злості, аби щось відповісти, - він тільки спробував
підтримати Патрісіо Арагонеса в кріслі, коли той, зігнувшись, ухопився руками
за живіт і заридав од болю й сорому: “ой, лихо, мій генерале, в мене вже повні
штани!..” - він подумав, що той хоче сказати фігурально - мовляв, помираю од
страху, проте Патрісіо Арагонес повторив: “ні, я вам кажу, що наклав повні
штани, мій генерале!” - і він попросив його: “потерпи, ми, герої вітчизни, будь-що
повинні вмирати як справжні мужчини!” - але було пізно щось казати, бо Патрісіо
Арагонес ницьма упав на нього, дриґаючи ногами од жаху, закаляний і в сльозах.
У суміжній із конференц-залом канцелярії йому довелося добряче вишарувати тіло
намиленою мочалкою, аби не тхнуло смородом смерті; він убрав Патрісіо Арагонеса
в свою одежу, начепив йому брезентовий бандаж, краги, золоту острогу на лівий
закаблук, відчуваючи, що тепер став найсамотнішою в цілому світі людиною; потім
поприбирав сліди описаного фарсу і влаштував усе достеменно так, як це бачив на
власні очі у віщих водах ворожок, щоб удосвіта прибиральниці знайшли тіло
таким, яким вони його знайшли: долілиць на підлозі канцелярії, померлий уперше,
буцімто природною смертю, уві сні, він був у полотняному мундирі без ступеневих
знаків, у крагах, із золотою острогою, під головою - правиця замість подушки. І
тоді звістка про смерть теж не поширилася відразу, всупереч його сподіванням,
спливло чимало годин обачного вичікування, таємних розвідин, секретних угод між
спадкоємцями режиму, які намагалися виграти час і спростовували чутки про його
смерть усілякими суперечливими версіями; його матір Бендісьйон Альварадо
привели в торговий квартал, аби ми пересвідчилися, що вона не в жалобі: “вони
вирядили мене в квітчасту сукню, наче ту мавпу, змусили мене купити капелюшок з
папужачими перами, щоб усі бачили, яка я щаслива, змушували купувати в
крамницях усякий непотріб, який тільки траплявся на очі, хоч я їм казала - ні,
не час купувати, коли треба плакати, бо я й сама повірила, що то справді помер
мій син, а вони силували мене усміхатися, а люди фотографували мене на повен
зріст, бо військові казали, що це треба робити заради вітчизни”, - в цей час
він розгублено запитував себе у своєму сховищі, як це могло статися, що світ
зовсім не змінився після його лжесмерті: “чому сонце не спинилося, а сходить і
заходить, як і раніше, чому те ж саме повітря в неділю, матусю, і та сама спека,
- мене ж бо немає?” - питався він здивовано, коли це раптом з портової фортеці
пролунав гарматний постріл, голосно забамкали дзвони собору, і до палацу
підступила з нечуваною новиною безладна юрба повсталих проти вікового застою, -
і тоді він прочинив двері спальні, зазирнув до конференц-залу і побачив себе самого
в душній кімнаті, мертвішого та вичепуреного більше, ніж мертві папи усіх віків
християнства; з жахом і соромом дивився він на своє власне тіло, яке лежало
серед квітів, дивився на бліде від пудри лице, підфарбовані губи, закляклі руки
гонористої дівчини, складені на грудях, укритих бронею з військових нагород,
дивився на дивовижний парадний мундир всесвітнього генерала, прикрашений
десятьма призахідними сонцями, - хтось вигадав цю форму спеціально для нього
вже по його смерті; він дивився на шаблю карткового короля, якої ніколи не
носив, на шкіряні лаковані краги, на дві його золоті остроги - величезний посаг
влади і гнітючої ратної слави, обкраяний до його людських розмірів; “от
чортівня, хіба ж це я? - роздратовано сказав він, - це брехня!” - казав він,
роздивляючись почесну варту, яка крокувала довкола його тіла, - на якусь мить
забувши про темну мету цього фарсу, він відчув себе ображеним і приниженим, бо
смерть була невблаганна до величі влади; він побачив життя без себе, і йому
стало трохи жаль людей, позбавлених його правління, побачив з притаєним
хвилюванням тих, що прийшли сюди, аби тільки пересвідчитися, що це справді він;
побачив якогось діда, що привітав його масонським жестом часів війни за
федерацію; побачив чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень; побачив
школярку, яка поклала в труну квітку; побачив перекупку риби - вбита горем, бо
ж це і справді він помер, вона впустила додолу кошик з рибою і заридала,
обнявши напахчений труп: “це він, о господи, як же ми будемо без нього!” - голосила
вона; “це він!” - закричали всі; “це він!” - гукала юрба, що задихалася від
спеки на Військовій площі, - і тоді закалатали, оповіщаючи про радісну середу,
дзвони кафедрального собору та всіх церков, вибухнули великодні ракети, петарди
слави, барабани свободи, і він побачив загони повстанців, які вдерлися через
вікна до палацу при мовчазному потуранні охорони; побачив розлючених ватажків,
які розігнали кийками почесну варту і збили з ніг невтішну перекупку; побачив
тих вісьмох, що вчепірилися в труп, аби на ньому зігнати зло, - вони витягли
його з дотеперішнього стану, з його химерного часу тропічного квіття і
соняшників, і поволокли по сходах; він побачив тих, що взялись руйнувати нутро
цього осереддя розкошів та біди: вони хотіли знищити його назавжди, навіки,
розорити кубло влади, - вони збивали крихкі дорійські капітелі, перекидали
вавілонські колони, увінчані алебастровими пальмами, здирали оксамитові запони,
жбурляли у вікна клітки з птахами, віце-королівський трон, рояль; розбивали
склепи з прахом невідомих героїв, шматували гобелени із зневіреними дівчатами,
поснулими в гондолах, трощили величезні олеографії, на яких було зображено
єпископів, воїнів минувшини та якісь незрозумілі морські битви, - нищили цей
світ, щоб у пам’яті нащадків не зосталося ані найменшої згадки про кляте вояцьке
поріддя; тоді він поглянув крізь шпарку жалюзі надвір, щоб побачити, яких же
збитків завдало йому те жбурляння з вікон, - “і в цю мить уздрів більше ганьби
та невдяки, аніж мої очі бачили й оплакували відтоді, як я народився, матусю!” -
він побачив своїх радісних вдів, які покидали дім через службовий вхід: “вони
вели на налигачах корів з моїх стійл, виносили казенні меблі та твої сулії з
медом, матусю”, - він побачив своїх недоношених дітей, які весело видзвонювали
на кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископських
бенкетів і горлали на всю вулицю: “а мій татусь помер, свобода в нас тепер!” - він
побачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій та
офіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування;
він побачив власне тіло, яке тягли волоком, - на брукові лишалися нагороди та
відірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китиці
від опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, - “матусю, поглянь,
що вони зробили зі мною!..” - казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбу
від плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах від
однієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи під
нестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофа
минула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів,
намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати,
бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секунд
пробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи його
схожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило в
своє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало було
й раніше, - він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної землі
жалю й забуття: “а ну її під три чорти, ту смерть!” - вигукнув він тоді й
вийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої,
чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву,
яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядової
зали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу з
горіхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотів
би тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію,
консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє його
міністрів, архієпископ і посол Шнонтнер - усі вкупі в одній пастці, всі вони
закликали об’єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеї
по його смерті, - заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появи
непохованого президента, а той грюкнув кулаком об ст