він збагнув, що це вона кликала його: “Никаноре! Никаноре!” - бо
цим найменням смерть зове всіх людей, коли приходить по наші душі, - але він
скрикнув: “ні, смерте, мій час іще не настав!.. я маю вмерти уві сні, в сутіні
канцелярії, як споконвіку роковано мені віщими водами в мисках ворожок!..” - та
смерть одказала: “ні, генерале! ви вмрете зараз, отут, і вмрете, як є: босий, у
цьому жебрацькому вбранні, що на вас! хоч ті, хто знайде ваше тіло, скажуть, що
знайшли його на підлозі в канцелярії, - в полотнянім мундирі без ступеневих
знаків, із золотою острогою на лівому закаблуці, - вони скажуть так, щоб не
суперечити віщуванням ваших ворожок!” - так воно й сталося, - тоді, коли він
найменше цього хотів, коли він після стількох років безплідних ілюзій тільки-но
почав здогадуватися, що люди не живуть, хай йому чорт, а животіють, коли він
осягнув, хоч і пізно, що найдовше і найдіяльніше життя марнується на те, щоб
навчитися жити; він повірив колись, що не здатен кохати, бо так вирекли йому
його загадкові німі долоні, на яких не було ліній долі, та незримі прикмети
карт, - і він спробував одурити свою безславну судьбу ревним поклонінням
порочній самотності влади, - він зробився добровільною жертвою власної секти,
щоб спопеліти в полум’ї цього вічного жертовника, - він віддавався злочинам і
брехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову
жадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого віку
зберегти в руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це - бездонне зло,
пересичення яким породжує новий апетит, - “до кінця всіх віків, мій генерале!”
- він знав ще з самого початку, що його обдурювали, аби догодити йому, що йому
лестили небезкорисливо, що скрізь на його шляху силоміць, зброєю, зганяли юрби
людей з їхніми радісними вигуками і продажними гаслами: “ХАЙ ЖИВЕ У ВІКАХ ЙОГО
ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВО!” - і він, старіший за свій вік, зучився жити цим
злидарством слави, бо впродовж своїх незчисленних літ пересвідчився, що брехня
зручніша за сумнів, вигідніша за кохання і тривкіша за правду; він уже нічому
не дивувався, коли дожив до ганебної фікції - правління без влади, прославляння
без слави і покори без авторитету, коли в потоці жовтого листя своєї осені
переконався, що ніколи не був цілковитим господарем своєї влади, приречений
пізнати життя лише з вивороту, а не з лиця, приречений розгадувати шви і
розплутувати нитки піткання та вузли основи химерного гобелену уявної
дійсності, так ніколи й не здогадавшися, що єдино реальним було те, видиме,
життя, яке ми бачили зовсім з іншого боку, ніж ви, мій генерале, - з боку
злидарів: тут текли жовтим листям наші незліченні літа страждань і наші
невловні миті щастя; тут кохання несло в собі зародок смерті - зате це було
справжнє кохання, мій генерале; тут ви самі були всього-на-всього непевним
привидом зі скорботними очима, які дивилися на світ крізь запилену фіранку на
віконці поїзда, ви були самим лише тремтінням безмовних губ, миттєвим помахом
бозна-чиєї руки в атласній рукавичці, руки старого без долі, - ми так ніколи й
не дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе, і чи не гра уяви - цей
безглуздий тиран, котрий не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя,
яке ми любили так палко і так невситимо, а ви боялися навіть уявити собі, боялися
дізнатися про те, що ми добре знали: це життя - важке ñ скороминуще, але
іншого немає, генерале! - що ж, ми знали, хто ми такі, а він так ніколи й не
осягнув ні себе, ні нас, цілий вік прислухаючись до ніжного свисту своєї грижі,
грижі старого мерця, якого смерть зрубала під корінь одним ударом, - крізь
темний шерех останнього скрижанілого листя своєї осені летів він до похмурої
країни забуття, із жахом учепившись у зітліле лахміття вітрил на суденці
смерті, чужий несамовитим людським юрбам, які вийшли на вулиці і заспівали від
щастя, і вже навіки байдужий до музики визволення, до святкових феєрверків, до
радісних дзвонів, які принесли світові добру вість про те, що безмірний час
вічності нарешті скінчився.