Полковник Ауреліано Буендіа десятки років не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у численних війнах і виявляв чудеса хоробрості. І раптом, “заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади”, він відчув, що втрачає ґрунт під ногами. І полковник Буендіа тепер виявляє стільки ж наполегливості й мужності на те, щоб програти війну й відмовитись од влади, скільки виявляв колись на те, щоб вигравати війну й зміцнювати свою владу.
Отож полковник Буендіа повертає назад саме в тому місці з якого в “Осені патріарха” починається істинна кар’єра диктатора: громадянська війна зайшла в безвихідь (про це згадується ще невиразніше, аніж у “Ста роках самотності”), і загін англійських окупантів привів до влади нового президента. Останній вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що випливають з такого вибору, - від шкіри, яку здирають з закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної невитравної самотності. з цього погляду він і справді персонаж міфічний, а не епічний: Кронос, а не Геракл із його дванадцятьма подвигами.
Та й сама художня тканина “Осені патріарха” ближче, ніж усе, написане досі Гарсіа Маркесом, до архаїчної структури міфа. “...Міфи, - пише їхній дослідник М. Стеблін-Каменський, - це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа - це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене”.
Новий роман Гарсіа Маркеса приблизно так і побудовано. Дано “шматки з життя” тирана, довільно з’єднані між собою, хаотично розміщені, шматки, про які так просто й не скажеш, який належить до “раніше”, а який до “пізніше”. І всі вони, разом узяті, утворюють щось “постійне”, “усталене”, якусь нерухому, вічну круговерть, не прояснену жодною датою, жодною історичною подією.
“Міф, - пише далі М. Стеблін-Каменський, - це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в якій він виражений. Міф - це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він - завжди переказ чогось, що існувало вже раніше”.
І в “Осені патріарха” неможливо виявити чітко виражену, жанрово забарвлену форму, бо твір цей імітує “переказ чогось, що існувало вже раніше”. Адже ніхто (в усякому разі, жоден із тих, від чийого імені ведеться анонімна оповідь) “його превосходительства” й у вічі не бачив. Колективне “ми” складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.
І ще одне споріднює цей роман з міфом. Мова йде про архітектоніку, зокрема, вибір простору. Простір, як і час, тут уривчастий - це ті місця, на яких у той чи інший момент оповіді перебуває президент. Здебільшого це палац, іноді якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм нещасним колегам із інших країн, щоб, порівнюючи себе з ними, радіти власній, щасливішій долі нескинутого диктатора. Лише ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують диктаторові волю північноамериканського сусіда, підтверджують існування навколишнього світу. В усьому іншому і світ цей, і навіть країна, в якій порядкує тиран, тонуть у пітьмі, наче й зовсім не існують. Гарсіа Маркес, як бачимо, йде за міфотворчим ладом оповіді. Але не в ім’я його закріплення, його освячення. Навпаки, здебільшого для того, щоб підірвати цей лад ізсередини.
Безперечно, в “Осені патріарха”, як і в “Ста роках самотності”, авторські стосунки з міфом не прості, не однозначні. Одного разу президент наказав перебити під час “дружньої вечірки” всіх своїх давніх соратників. І наступного ранку його мати Бендісьйон Альварадо була “приголомшена, в цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном та попелом!” - і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти...” Такий гіперболічний образ, зрозуміло, далекий від насміху з марновірності анонімних оповідачів. Трагічна метафора волає до небес про підступність президента, його жорстокість, зрадництво, і в цьому розумінні вона правдива, істинна. Але тільки в тому середовищі, яке традиційно настроєне на міфічне світосприйняття.