Тільки в цьому середовищі може виникнути і такий мотив, як поява трьох Колумбових каравел біля берегів країни, якою править диктатор. Образ цей багатозначний. Очевидно, він найменше посягає на об’єктивність часу, затіває з часом гру. Адже президент - химерний сучасник Колумба. Щоправда, він одержує від останнього в дарунок золоту острогу, але не як спадкоємець традиції, скоріше, як дикун, ласий на дрібнички. Та й усі стосунки між підданими президента і людьми адмірала - це зіткнення між аборигенами й іспанцями, що вперше припливли до Нового Світу. Водночас піддані президента знають, що перед ними Колумб, і вони відчувають до нього приблизно те, що Великий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...
Простіше розшифровується історія з продажем північноамериканцям Карибського моря. Передусім це глузування з методів господарювання президента, що призвели до величезного державного боргу, а також сатира на Сполучені Штати, які грабують своїх південних сусідів. До цього долучається ще й кепкування із всемогутності науково-технічної революції: море поділено на квадрати, викачано і в цистернах перевезено за тисячі кілометрів.
Усе це - художнє використання можливостей міфа.
І все-таки в “Осені патріарха” основне - деміфізація. Час від часу потік оповіді про життя президента виносить на поверхню наче збережені пам’яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула в президентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтовані президентом, то повії, якій наказали грати перед ним роль невинної школярки. Всі ті “цитати” заслуговують на таку саму довіру, як і решта тексту. Але ще важливіше інше: тут міф наче твориться в нас на очах, він не застиг, не зцементувався, не перетворився на незаперечний факт: у ньому є щілини, завдяки яким його можна розколоти.
Передусім у Гарсіа Маркеса маємо справу не з одним, а з кількома типами міфа. Перший - офіціозний, його розповсюджують сам диктатор і підвладні йому інституції. Одна з них - “постійно діюча демонстрація” на Військовій площі: демонстранти зчиняли галас, піднімаючи величезні транспаранти, на яких було написано: “Боже, бережи найдостойнішого, який на третій день воскрес із мертвих!” Інша - друковане слово, зокрема шкільні підручники, які матері диктатора “приписували чудо непорочного зачаття: їй нібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію...” І в лексиці і в стилі цього повідомлення ясно відчувається іронія. Важко сказати, хто її носій - автор, що, “піднявши забрало”, з’явився перед читачем власною персоною, чи піддані диктатора, анонімні оповідачі його життя.
У всякому разі піддані ці віддають перевагу міфові більш апокрифічному, міфові, в якому диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні плоскі ступні, в якому він здирає шкіру з непокірних, в якому він оточений паралітиками й прокаженими, в якому він обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищити сотні ні в чому не винних дітей.
Такий портрет правителя скидається на викриття. Але це міф. І міф, особливо небезпечний тим, що та його сторона, яка підносить, глорифікує диктатора, здатна ввести в оману видимістю критики. Так, на своєму міфотворчому портреті диктатор не розумний, не добрий, не гарний, а проте він людина непересічна, суперечлива, тому, можливо, навіть глибока і складна.
Він уміє використати епідемію чуми, щоб звільнитися від чужоземної опіки; роки за роками примушує країну коритися собі; здатний придушити будь-яку змову і в будь-якого змовника збудити такий страх, що в того випадає з рук зброя, націлена на диктатора. Він любить матір, самовіддано її доглядає до самої смерті, а потім бореться з папським престолом за її канонізацію. Нарешті, він єдиний серед усіх мешканців країни якимось надприродним інстинктом відчуває наближення урагану...
Та Гарсіа Маркес на цьому не спиняється. “Осінь патріарха” побудована так, що поступово розвіюється не лише офіціозний, а й апокрифічний міф. Цьому не в останню чергу допомагає зустрічний потік ще одного міфа - того, який містить уявлення тирана про самого себе і про місце, яке він посідає у власній системі влади.
Часом диктатор досить ясно усвідомлює свої стосунки з підданими: “Він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає, і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднею людської маси”. Та взагалі він глибоко й непохитно переконаний, що народ його любить, що правитель він, хоч і суворий, та справедливий. І ця нічим не обґрунтована й нічим, по суті, не підтверджена віра вельми істотно відбивається на всіх його думках та ділах. Це найкраще простежується, коли зіставити характери диктатора та його фактотума, його тіні - Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра. Шеф таємної поліції - особа по-своєму примітна. Кат він послідовніший і цільніший, аніж його повелитель (“він і не за таке наказав би розстріляти рідну матір”), але до того ж сміливий, зухвалий, освічений і чарівливий. Він єдиний не боявся президента. Певно, тому, що бачив і сприймав його реально, а не в ореолі міфа, бачив і сприймав без містифікації - як звичайного старого маразматика. І позбавив його фактичної влади, лишив йому тільки тінь од влади. А проте всієї повноти влади де ла Барра все-таки в диктатора не відібрав. Не те, щоб не посмів, не наважився, а просто створений був для іншого місця, для ролі “сірого кардинала”. І все через те, що бракувало йому міфотворчої віри в себе, бракувало месіанізму. Де ла Барра цілком усвідомлював, що нація його ненавидить, і був нездатний узяти на себе всю відповідальність. А президент жив у полоні ілюзій, у полоні міфа, і тому був здатний.