Коли під час антиурядового заколоту де ла Барра сказав, що це кінець, що успіхові заколотників уже не завадити, президент заявив: “Ви помиляєтеся, Начо, у мене лишається ще народ...” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого...”
Це парадоксально, але міф породжує міф; він заразливий. У цьому його особлива підступність, тим паче коли йдеться про політичну міфотворчість XX століття.
“...Вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носа навіть божественному провидінню, - і я давав їм те, чого вони просили, і купував у них те, що вони продавали...” Міфотворчість натовпу заражає диктатора. Проте нерідко трапляється і навпаки. В ту ніч, коли був повалений Саенс де ла Барра, люди вийшли на вулицю, аби ще раз підтримати тирана, бо повірили в месіанізм, який він, у свою чергу вірячи в любов народу, сам собі й навіяв. “Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі”, - так каже про ті пам’ятні дні безіменний оповідач. Власний президентський міф і апокрифічний міф натовпу - це, воістину, два кривих дзеркала, що безмежно множать спотворені зображення. Вони творять зачароване коло, і для міфізованої свідомості немає з нього виходу.
Гарсіа Маркес показав усе це - виявив механізм уловлювання душ профашистськими диктаторами, розкрив їхній секрет щуролова. Без будь-якої демонології, магії, за допомогою міфа - міфа як знаряддя і як об’єкта розгляду. Силою свого мистецтва Гарсіа Маркес вивів читача (навіть того, що живе в полоні міфізованої свідомості) із зачарованого кола, і крізь розриви в тумані явилася пронизлива правда.
Як я вже казав, Гарсіа Маркес не займається тут економікою, політикою, ідеологією, психологією - в усякому разі не займається усім цим безпосередньо. Його передусім цікавить, як влада, що не має ніякої мети, крім власного утвердження і збереження, відбивається на своєму носієві. І те, як носій цей сам відбиває всю потворність і приреченість такої системи влади - влади дювальє, стресснерів, піночетів, влади гітлерів і муссоліні.
Думаю, назва “Осінь патріарха” не означає, що узурпатор колись був кращим, а на старість став гіршим. “Осінь” - символ того, що часи диктаторів все-таки минають. І потім - це “осінь” його міфа. Опадає багряно-жовте листя, поглядові відкривається трухлявий стовбур, стовбур “жалюгідний”, “недолугий”. Це епітети самого письменника. І вони вже зовсім з іншого, неміфотворчого ряду. Кронос чи Одін могли бути жорстокі, підступні; жалюгідними, недолугими їм бути не личило. А в Гарсіа Маркеса президент при всій своїй жорстокості й підступності ще й жалюгідний, ще й недолугий.
Радянський дослідник В. Земсков уважає, що розгулювання корів по президентському палацу метафорично виражає належність диктатора до клану латифундистів, скотопромисловців. Може, й так, адже роман весь пересипаний специфічними латиноамериканськими реаліями. Але корови у палаці (так само як прокажені і паралітики серед трояндових кущів) указують саме на безглуздя всього, що діється. Воно скрізь, у всьому, на кожному кроці. І в тому, що диктатор усе своє безконечне життя спав у повному вбранні на підлозі, зачинившись на всі замки, засуви й защіпки, спав при світлі лампи, на випадок як доведеться серед ночі втікати. І в тому, що до появи Летісії Насарено він не знав радощів плотського кохання. Та Летісію Насарено невдовзі зжерли нацьковані кимсь пси; її місце біля президента зайняв Саенс де ла Барра, що тягав йому в закривавлених мішках голови її можливих убивць.