бе, і йому
стало трохи жаль людей, позбавлених його правління, побачив з притаєним
хвилюванням тих, що прийшли сюди, аби тільки пересвідчитися, що це справді він;
побачив якогось діда, що привітав його масонським жестом часів війни за
федерацію; побачив чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень; побачив
школярку, яка поклала в труну квітку; побачив перекупку риби - вбита горем, бо
ж це і справді він помер, вона впустила додолу кошик з рибою і заридала,
обнявши напахчений труп: “це він, о господи, як же ми будемо без нього!” - голосила
вона; “це він!” - закричали всі; “це він!” - гукала юрба, що задихалася від
спеки на Військовій площі, - і тоді закалатали, оповіщаючи про радісну середу,
дзвони кафедрального собору та всіх церков, вибухнули великодні ракети, петарди
слави, барабани свободи, і він побачив загони повстанців, які вдерлися через
вікна до палацу при мовчазному потуранні охорони; побачив розлючених ватажків,
які розігнали кийками почесну варту і збили з ніг невтішну перекупку; побачив
тих вісьмох, що вчепірилися в труп, аби на ньому зігнати зло, - вони витягли
його з дотеперішнього стану, з його химерного часу тропічного квіття і
соняшників, і поволокли по сходах; він побачив тих, що взялись руйнувати нутро
цього осереддя розкошів та біди: вони хотіли знищити його назавжди, навіки,
розорити кубло влади, - вони збивали крихкі дорійські капітелі, перекидали
вавілонські колони, увінчані алебастровими пальмами, здирали оксамитові запони,
жбурляли у вікна клітки з птахами, віце-королівський трон, рояль; розбивали
склепи з прахом невідомих героїв, шматували гобелени із зневіреними дівчатами,
поснулими в гондолах, трощили величезні олеографії, на яких було зображено
єпископів, воїнів минувшини та якісь незрозумілі морські битви, - нищили цей
світ, щоб у пам’яті нащадків не зосталося ані найменшої згадки про кляте вояцьке
поріддя; тоді він поглянув крізь шпарку жалюзі надвір, щоб побачити, яких же
збитків завдало йому те жбурляння з вікон, - “і в цю мить уздрів більше ганьби
та невдяки, аніж мої очі бачили й оплакували відтоді, як я народився, матусю!” -
він побачив своїх радісних вдів, які покидали дім через службовий вхід: “вони
вели на налигачах корів з моїх стійл, виносили казенні меблі та твої сулії з
медом, матусю”, - він побачив своїх недоношених дітей, які весело видзвонювали
на кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископських
бенкетів і горлали на всю вулицю: “а мій татусь помер, свобода в нас тепер!” - він
побачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій та
офіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування;
він побачив власне тіло, яке тягли волоком, - на брукові лишалися нагороди та
відірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китиці
від опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, - “матусю, поглянь,
що вони зробили зі мною!..” - казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбу
від плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах від
однієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи під
нестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофа
минула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів,
намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати,
бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секунд
пробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи його
схожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило в
своє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало було
й раніше, - він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної землі
жалю й забуття: “а ну її під три чорти, ту смерть!” - вигукнув він тоді й
вийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої,
чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву,
яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядової
зали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу з
горіхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотів
би тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію,
консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє його
міністрів, архієпископ і посол Шнонтнер - усі вкупі в одній пастці, всі вони
закликали об’єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеї
по його смерті, - заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появи
непохованого президента, а той грюкнув кулаком об стіл і гукнув: “ага!” - і
цього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою,
і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки з
кавою, перекинуті стільці “та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр” у
польовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою,
даючи знак: “лягайте, мій генерале, зараз почнеться!” - і вони обидва впали на
підлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфування
смерті, криваве свято президентської охорони, яка - “залюбки, мій генерале, це
велика честь!” - виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цього
збіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косили
кулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих,
кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносили
на шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, що
кожен уцілілий - де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усе
ще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градом
скла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотів
безперестану, мовби повторюючи молитву: “готово, друже, готово, та й край,
віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранці
ми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чому
сісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатуляти
дірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба - я
принесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт,
вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш,
плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, - це люди щирі й
хоробрі, - і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, без
кого в житті не обійдешся, - це один порядний міністр охорони здоров’я та, про
всяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отож
можна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платити
слугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць -
хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів і
птахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялося
ніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, які
все знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це ж
президентський дім, а не бордель негритянський, - Патрісіо Арагонес казав, ніби
так говорили ті грінго, - мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити й
далі, аж поки знову не пролетить комета, - і не один раз, а ще разів з десять,
бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає,
хто хоче”, - говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читав
напам’ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшно
вибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашній
ранок і на століття, яке почалося з того вечора, - аж поки на вулиці не
пролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго де
Агіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щоб
повивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: “на добраніч, мій
генерале!” “на добраніч, друже, щиро дякую!” - відповів він, лежачи долілиць на
могильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замість
подушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливи
жовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплих
ще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні. Йому не довелося
виконувати жодного з своїх намірів, бо армія розпалася сама, рядові розбіглися,
а тих небагатьох офіцерів, котрі до останнього часу чинили опір у казармах
столиці та ще в шістьох гарнізонах країни, ліквідувала президентська охорона,
якій допомагали цивільні добровольці; уцілілих міністрів наступного ж ранку
було вислано, залишилися тільки двоє найвідданіших, - до того ж перший був його
особистим лікарем, а другий - найліпшим каліграфом країни; йому не довелося
звертатися по допомогу до іноземних урядів, бо державна скарбниця переповнилася
обручками та золотими діадемами, що їх зібрали патріоти, на яких ніхто й не
сподівався; не довелося ji купувати циновки та найдешевші табуретки замість
викинутих у вікна меблів, бо, перш ніж країну нарешті втихомирили, конференц-зал
було реставровано, і тепер він став ще розкішніший, аніж колись; знову па всіх
усюдах стояли клітки з птахами, і балакучі гуакамайо[3] та
королівські папуги на жердинка