л і гукнув: “ага!” - і
цього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою,
і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки з
кавою, перекинуті стільці “та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр” у
польовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою,
даючи знак: “лягайте, мій генерале, зараз почнеться!” - і вони обидва впали на
підлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфування
смерті, криваве свято президентської охорони, яка - “залюбки, мій генерале, це
велика честь!” - виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цього
збіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косили
кулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих,
кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносили
на шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, що
кожен уцілілий - де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усе
ще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градом
скла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотів
безперестану, мовби повторюючи молитву: “готово, друже, готово, та й край,
віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранці
ми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чому
сісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатуляти
дірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба - я
принесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт,
вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш,
плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, - це люди щирі й
хоробрі, - і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, без
кого в житті не обійдешся, - це один порядний міністр охорони здоров’я та, про
всяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отож
можна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платити
слугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць -
хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів і
птахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялося
ніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, які
все знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це ж
президентський дім, а не бордель негритянський, - Патрісіо Арагонес казав, ніби
так говорили ті грінго, - мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити й
далі, аж поки знову не пролетить комета, - і не один раз, а ще разів з десять,
бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає,
хто хоче”, - говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читав
напам’ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшно
вибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашній
ранок і на століття, яке почалося з того вечора, - аж поки на вулиці не
пролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго де
Агіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щоб
повивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: “на добраніч, мій
генерале!” “на добраніч, друже, щиро дякую!” - відповів він, лежачи долілиць на
могильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замість
подушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливи
жовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплих
ще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні. Йому не довелося
виконувати жодного з своїх намірів, бо армія розпалася сама, рядові розбіглися,
а тих небагатьох офіцерів, котрі до останнього часу чинили опір у казармах
столиці та ще в шістьох гарнізонах країни, ліквідувала президентська охорона,
якій допомагали цивільні добровольці; уцілілих міністрів наступного ж ранку
було вислано, залишилися тільки двоє найвідданіших, - до того ж перший був його
особистим лікарем, а другий - найліпшим каліграфом країни; йому не довелося
звертатися по допомогу до іноземних урядів, бо державна скарбниця переповнилася
обручками та золотими діадемами, що їх зібрали патріоти, на яких ніхто й не
сподівався; не довелося ji купувати циновки та найдешевші табуретки замість
викинутих у вікна меблів, бо, перш ніж країну нарешті втихомирили, конференц-зал
було реставровано, і тепер він став ще розкішніший, аніж колись; знову па всіх
усюдах стояли клітки з птахами, і балакучі гуакамайо[3] та
королівські папуги на жердинках вихваляли Іспанію, а не Португалію; скромні й
послужливі жінки підтримували в домі таку чистоту й порядок, наче на
військовому кораблі, а крізь вікна долинала та ж сама бравурна музика, ті ж
самі тріумфальні петарди, ті ж самі святкові дзвони, якими відзначали спочатку
його смерть, а тепер - його безсмертя, і на Військовій площі тривала
безперервна маніфестація з гучними заздоровницями й величезними гаслами: “БОЖЕ,
БЕРЕЖИ НАЙДОСТОЙНІШОГО, ЯКИЙ НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ!” - це було
нескінченне свято, яке йому не доводилося продовжувати, вдаючися до таємних
маневрів, як колись, бо державні справи вирішувалися самі собою, вітчизна
функціонувала, він один був урядом, і ніхто не суперечив йому ні словом, ні
ділом, адже він був такий самотній у своїй славі, що в нього не зосталося
навіть ворогів, - і такий вдячний своєму вірному другові генералові Родріго де
Агіляру, що, не турбуючись більше про витрати молока, наказав вишикувати в
патіо рядових, які відзначилися своєю жорстокістю та почуттям обов’язку, і
скорше інтуїтивно тикаючи пальцем, підвищив їм звання, усвідомлюючи, що
воскрешає таким чином армію, яка ще обплює руку, що її годуватиме: “ти - капітан,
ти - майор, ти - полковник, себто ні, - генерал, а решта - лейтенанти, хай вам
чорт! ось тобі й військо, друже!” - його так зворушили ті, хто оплакував його
смерть, що він наказав привести дідуся, який привітав його масонським жестом, і
чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень, і нагородив їх почесною
медаллю, наказав привести перекупку і дав їй те, чого вона, за її словами,
потребувала найбільше: чималий дім, де б вона могла жити із своїми
чотирнадцятьма дітьми, наказав привести школярку, яка поклала квітку в його
труну, і дозволив їй те, “чого я хочу найбільше в світі”, - тобто вийти заміж
за моряка, - все те доброчинство було йому розрадою, але його приголомшене
серце не знало ані хвилини спокою, аж поки він не побачив у патіо казарми
Святого Ієроніма зв’язаних і знеславлених учасників штурмових загонів, які
вдерлися в президентський палац, він з нещадним злопам’ятством упізнав одного за
другим усіх та поділив їх на групи згідно з мірою провини: “ти керував штурмом -
сюди, ви збили з ніг невтішну перекупку - сюди, ви витягли тіло з домовини й
поволокли сходами, а потім по багнюці, - сюди, ач, сволота!” - насправді ж його
не цікавило покарання, - він хотів довести собі самому, що наруга над тілом і
штурм палацу були не стихійною акцією народу, а ганебною справою запроданців,
отож він сам заходився допитувати злочинців, аби домогтися, щоб вони
добровільно сказали вигадану правду, якої так бракувало його серцю, - але не
домігся свого; тоді він наказав на кільканадцять годин підвісити їх униз
головою, зі зв’язаними руками й ногами до балки, наче папуг, але не домігся
свого; тоді він наказав кинути одного у рів, щоб інші бачили, як того
розривають на шматки і жеруть каймани, але не домігся свого; тоді він вибрав
одного з- поміж головних злочинців і наказав на очах у всіх живцем оббілувати
його, і всі побачили шкіру, ніжну й жовту, наче пуповина, і відчули на собі
бризки гарячої юшки з закривавленої плоті, яка билася в агонії об каміння патіо,
- і тоді вони зізналися, як він бажав: так, їм. заплатили чотириста золотих
песо, щоб вони витягли труп на смітник за ринком, - вони не хотіли того робити
ні з власної волі, ні за гроші, бо нічого не мали проти нього, а надто - коли
він уже помер, але на нелегальних зборах, де було навіть двоє генералів з
верховного командування, їх усяко залякували: “тільки через це ми так учинили,
слово честі, мій генерале!” - і тоді він зітхнув полегшено і наказав, щоб їх
нагодували й дали перепочити цієї ночі, а завтра вранці кинули кайманам, - “бідні
одурені хлоп’ята!..” - зітхнув він ще раз і повернувся до президентського
палацу з душею, вільною від волосяниці сумнівів, бурмочучи собі під ніс: “тепер
усі бачили, хай їм чорт, усі бачили, що ці люди люблять мене!” Щоб розвіяти
докори сумління, які Патрісіо Арагонес заронив у його душу, він поклав собі, що
це будуть останні тортури в історії його режиму: кайманів знищили, зруйнували
катівні, де можна було роздробити одну по одній всі кістки, не вбиваючи людини;
він оголосив загальну амністію і зробив прозорливе припущення: лихо цієї країни
- в тому, що люди мають забагато часу на роздуми, отож, шукаючи для них якесь
заняття, він відновив березневі змагання поетів і щорічні конкурси на звання
королеви краси, збудував найбільший на Карибському узбережжі стадіон і звелів
нашій команді виграти або вмерти, наказав відкрити в кожній провінції безплатну
школу підмітальниць, - фанатичні учениці цих шкіл, окрилені президентською
спон