вихваляли Іспанію, а не Португалію; скромні й
послужливі жінки підтримували в домі таку чистоту й порядок, наче на
військовому кораблі, а крізь вікна долинала та ж сама бравурна музика, ті ж
самі тріумфальні петарди, ті ж самі святкові дзвони, якими відзначали спочатку
його смерть, а тепер - його безсмертя, і на Військовій площі тривала
безперервна маніфестація з гучними заздоровницями й величезними гаслами: “БОЖЕ,
БЕРЕЖИ НАЙДОСТОЙНІШОГО, ЯКИЙ НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ!” - це було
нескінченне свято, яке йому не доводилося продовжувати, вдаючися до таємних
маневрів, як колись, бо державні справи вирішувалися самі собою, вітчизна
функціонувала, він один був урядом, і ніхто не суперечив йому ні словом, ні
ділом, адже він був такий самотній у своїй славі, що в нього не зосталося
навіть ворогів, - і такий вдячний своєму вірному другові генералові Родріго де
Агіляру, що, не турбуючись більше про витрати молока, наказав вишикувати в
патіо рядових, які відзначилися своєю жорстокістю та почуттям обов’язку, і
скорше інтуїтивно тикаючи пальцем, підвищив їм звання, усвідомлюючи, що
воскрешає таким чином армію, яка ще обплює руку, що її годуватиме: “ти - капітан,
ти - майор, ти - полковник, себто ні, - генерал, а решта - лейтенанти, хай вам
чорт! ось тобі й військо, друже!” - його так зворушили ті, хто оплакував його
смерть, що він наказав привести дідуся, який привітав його масонським жестом, і
чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень, і нагородив їх почесною
медаллю, наказав привести перекупку і дав їй те, чого вона, за її словами,
потребувала найбільше: чималий дім, де б вона могла жити із своїми
чотирнадцятьма дітьми, наказав привести школярку, яка поклала квітку в його
труну, і дозволив їй те, “чого я хочу найбільше в світі”, - тобто вийти заміж
за моряка, - все те доброчинство було йому розрадою, але його приголомшене
серце не знало ані хвилини спокою, аж поки він не побачив у патіо казарми
Святого Ієроніма зв’язаних і знеславлених учасників штурмових загонів, які
вдерлися в президентський палац, він з нещадним злопам’ятством упізнав одного за
другим усіх та поділив їх на групи згідно з мірою провини: “ти керував штурмом -
сюди, ви збили з ніг невтішну перекупку - сюди, ви витягли тіло з домовини й
поволокли сходами, а потім по багнюці, - сюди, ач, сволота!” - насправді ж його
не цікавило покарання, - він хотів довести собі самому, що наруга над тілом і
штурм палацу були не стихійною акцією народу, а ганебною справою запроданців,
отож він сам заходився допитувати злочинців, аби домогтися, щоб вони
добровільно сказали вигадану правду, якої так бракувало його серцю, - але не
домігся свого; тоді він наказав на кільканадцять годин підвісити їх униз
головою, зі зв’язаними руками й ногами до балки, наче папуг, але не домігся
свого; тоді він наказав кинути одного у рів, щоб інші бачили, як того
розривають на шматки і жеруть каймани, але не домігся свого; тоді він вибрав
одного з- поміж головних злочинців і наказав на очах у всіх живцем оббілувати
його, і всі побачили шкіру, ніжну й жовту, наче пуповина, і відчули на собі
бризки гарячої юшки з закривавленої плоті, яка билася в агонії об каміння патіо,
- і тоді вони зізналися, як він бажав: так, їм. заплатили чотириста золотих
песо, щоб вони витягли труп на смітник за ринком, - вони не хотіли того робити
ні з власної волі, ні за гроші, бо нічого не мали проти нього, а надто - коли
він уже помер, але на нелегальних зборах, де було навіть двоє генералів з
верховного командування, їх усяко залякували: “тільки через це ми так учинили,
слово честі, мій генерале!” - і тоді він зітхнув полегшено і наказав, щоб їх
нагодували й дали перепочити цієї ночі, а завтра вранці кинули кайманам, - “бідні
одурені хлоп’ята!..” - зітхнув він ще раз і повернувся до президентського
палацу з душею, вільною від волосяниці сумнівів, бурмочучи собі під ніс: “тепер
усі бачили, хай їм чорт, усі бачили, що ці люди люблять мене!” Щоб розвіяти
докори сумління, які Патрісіо Арагонес заронив у його душу, він поклав собі, що
це будуть останні тортури в історії його режиму: кайманів знищили, зруйнували
катівні, де можна було роздробити одну по одній всі кістки, не вбиваючи людини;
він оголосив загальну амністію і зробив прозорливе припущення: лихо цієї країни
- в тому, що люди мають забагато часу на роздуми, отож, шукаючи для них якесь
заняття, він відновив березневі змагання поетів і щорічні конкурси на звання
королеви краси, збудував найбільший на Карибському узбережжі стадіон і звелів
нашій команді виграти або вмерти, наказав відкрити в кожній провінції безплатну
школу підмітальниць, - фанатичні учениці цих шкіл, окрилені президентською
спонукою, позамітавши в домівках, заходилися замітати вулиці, а потім і шосейні
дороги та путівці, - гори сміття перекочовували з однієї провінції в іншу,
супроводжувані урочистими процесіями з державними прапорами й величезними
гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙЦНОТЛИВІШОГО, ЯКИЙ ДБАЄ ПРО ЧИСТОТУ НАРОДУ!” - і
ніхто не знав, куди ж те сміття подіти, а він тим часом блукав, наче
заклопотаний звір, насилу волочачи свої незграбні лаписька, і ламав собі
голову, чим би його ще розважити цивільне населення, - він продирався крізь
юрмища прокажених, сліпих та паралітиків, які просили цілющої солі з його рук,
хрестив у купелі посеред патіо дітей своїх хрещеників, даючи немовлятам своє ім’я,
а нахабні підлабузники зусібіч урочисто проголошували його єдиним, бо він таки
й справді не мав двійника, отож мусив сам роздвоюватися в цьому схожому на
ярмарок палаці, де що не день, то все більшало кліток із найхимернішими
птахами: відтоді, як стало відомо, що його мати Бендісьйон Альварадо була
птахівницею, ті клітки надсилали - хто з улесливості, хто - глузуючи, і
незабаром їх не було вже де ставити; він брався водночас до стількох державних
справ, що в патіо та канцеляріях товпилися цілі юрби, і годі було розібратися,
де тут службовці, а де відвідувачі; ламали стільки стін, аби зробити ширшим
світ, розчиняли стільки вікон, щоб ліпше було милуватися морем, що навіть
просто пройти з однієї кімнати в іншу було все одно, мовби наважитися вийти на
палубу парусника, віддавшись на ласку шалених осінніх вітрів. Це були звичайні
березневі пасати, які завжди віяли у вікна палацу, але тепер йому казали: “це
повіви миру і спокою, мій генерале!” - в нього так само дзвеніло у вухах, як і
раніше, але навіть його лікар казав: “це дзвін миру і спокою, мій генерале!” - бо
відтоді, як його вперше знайшли мертвим, усе, що діялося на землі й на небі,
стало знаменням миру і спокою, і він вірив у це, так вірив, що в грудні знову
діставався до будинку над прірвою, шукаючи розради своєму безталанню в
ностальгічному товаристві колишніх диктаторів, які переривали партію доміно, щоб
розказати йому: “я був, наприклад, дубль шість, а ці доктринери консерватори,
скажімо, дубль три, проте я не врахував таємного альянсу масонів і церкви,
чорти б їх узяли, та й кому б таке спало на думку?” - суп вичахав, але тут уже
хтось інший заводив своєї: “ось, приміром, ця цукорничка була президентським
палацом, а єдина ворожа гармата, далекобійністю чотириста метрів за
сприятливого вітру, стояла осьде, і тепер я сиджу отут перед вами, тільки
подумати, через якісь злощасні вісімдесят два сантиметри!” - і навіть
найзагартованіші у злигоднях вигнання даремно сподівалися чогось, - виглядаючи
з- за обрію пароплави своєї країни, впізнавали їх за кольором диму та іржавим
деренчанням гудків, удосвіта спускалися в порт і шукали викинуті газети, що в
них моряки загортали їжу, а знайшовши їх де-небудь у ящику для сміття, без
кінця перечитували вздовж і впоперек, щоб передбачити майбутнє вітчизни з
повідомлень про те, хто кого запросив і хто кого не запросив на іменини; вони
розгадували свою власну долю залежно від напряму чорної хмари провидіння, яка
впаде на країну апокаліптичним ураганом, що переповнить ріки, а ті зруйнують
греблі і спустошать поля, і в містах спалахне чума, і почнеться голод, “і тоді
вони прийдуть сюди і благатимуть, щоб я врятував їх від анархії та катастрофи,
ось побачите!” - але в очікуванні тієї урочої миті доводилося відкликати вбік
котрогось із молодших вигнанців і прохати: “просильте-но мені, будь ласка,
нитку в голку - хочу полатати ці штани, знаєте, я не можу їх викинути, вони
мені дорогі як згадка”; доводилося прати свою білизну потай, правити викинуті
новачками бритви, їсти, зачинившись у кімнаті, аби ніхто не дізнався, що ти
харчуєшся недоїдками, аби ніхто не бачив штанів, загиджених через оте старече
недержання, - і неждано-негадано в якийсь із четвергів ми пришпилювали
котромусь нагороди на його останню сорочку, загортали покійника в його
державний прапор, співали його національний гімн і відсилали його правити
країною забуття на дні моря, і єдиним баластом йому було роз’їдене іржею серце,
а єдиною порожнечею, яка залишалася в світі по ньому, було порожнє курортне
крісло на величезній терасі, де ми сідали, щоб розіграти спадщину, якщо після
небіжчика зоставалися якісь речі, - “мій генерале, ви тільки уявіть собі це
животіння цивільного - після такої слави!..” Колись давно, іншого далекого
грудня, коли відкривали цей дім, з цієї самої тераси він побачив, наче в
маренні, низку Антільських островів - хтось показував, тицяючи пальцем у море,
схоже на вітрину: “он Мартініка, мій генерале”, - і він угл