його - в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із
золотою острогою на лівому закаблуці, старішого за найстаріших людей і звірів:
він лежав долілиць на підлозі, підклавши під голову правицю замість подушки, - так
він спав щоночі протягом усього свого довгого життя, життя самотнього деспота.
Лише коли ми його перевернули, щоб розгледіти лице, то збагнули, що впізнати
його неможливо: не тому, що грифи подзьобали йому обличчя, а через те, що ніхто
з нас ніколи його не бачив, і хоч його профіль був на монетах з обох боків, на
поштових марках, на етикетках проносних засобів, на бандажах і ладанках, а
літографія в рамці, на якій його зображувано зі стягом і драконом, символом
вітчизни, на грудях, красувалася по всіх усюдах, - ми знали, що то лише копії з
копій портретів, які вважалися неточними ще за часів Комети, коли нашим батькам
було відомо, хто він, бо вони чули про нього від своїх батьків, а ті - від
своїх, і змалечку нас привчили вірити, що він безсмертний, що він живе в оселі
влади, бо хтось бачив, як одного святкового вечора там спалахнули кулясті
ліхтарі, а ще хтось оповідав, ніби крізь церковне оздоблення президентського
екіпажу розгледів сумні очі, бліді губи, чиюсь руку, що меланхолійно махала
бозна-кому на знак прощання; а одної неділі, багато років тому, до палацу
привели з вулиці якогось сліпця, котрий за п’ять сентаво читав напам’ять вірші
забутого поета Рубена Даріо, і він повернувся звідти ощасливлений справжньою
золотою унцією, яку чесно заробив за свій концерт, влаштований для самого, - сліпець, звісно, його не
бачив, і не тому, що був сліпий, а тому, що ні одна жива душа не бачила його ще
від часів жовтої пропасниці, та попри все те ми знали, що він є, ми були певні
цього, бо світ стояв собі й далі, життя тривало, пошта надходила, на Військовій
площі під запорошеними пальмами й тоскними ліхтарями оркестр муніципалітету
вигравав щосуботи вечірню зорю з дурнуватих вальсів, і підстаркуваті музики
заступали в оркестрі померлих. В останні роки, коли броньовані стулки
зачинилися назавжди і з палацу вже не долинав ні людський гомін, ні пташиний
спів, ми знали, що там хтось є, бо вечорами у вікнах, які виходили до моря,
горіло світло, схоже на корабельні вогні, і той, хто наважувався підійти
ближче, чув за мурами тупіт ратиць і сопіння якоїсь великої худобини, а одного
січневого вечора ми побачили корову, яка милувалася заходом сонця з
президентського балкона, - “уявіть собі, корова на головному балконі вітчизни!
оце так так! що за паскудна країна!..” - а втім, робилося стільки припущень - та
як це можливо, щоб корова опинилася на балконі, коли всьому світу відомо, що
корови не видираються сходами, та ще й кам’яними, тим паче - по килимах, - що
ми врешті-решт не знали вже й самі, чи бачили її насправді, чи, може, того
вечора ми проходили Військовою площею і нам просто привиділася корова на
президентському балконі, де вже багато років не було, та й бути не могло
анікогісінько, - аж до останньої п’ятниці, коли вдосвіта прилетіли перші грифи -
з карнизів лікарні для вбогих, де вони завжди дрімали, а потому прилетіли грифи
з глибин країни, прилетіли, накочуючись хвилями з- за моря пісків, що
розляглося на місці колишнього моря, - вони цілий день повільно кружляли над
палацом, аж поки котрийсь вожак із білим султаном і червоною шиєю не віддав
мовчазного наказу, і тоді брязнули шибки, потягло отим смородом великого мерця,
грифи почали шугати у вікна, - так буває тільки в домі, де нема господаря, отож
і ми наважилися увійти туди і знайшли в безлюдному святилищі тільки руїни
величі, подзьобаний груп, пещені, як у дівчини, руки з перснем державної влади
на підмізинці; геть усе його тіло було вкрите дрібними лишаями та морськими
паразитами, а надто під пахвами й на череві, брезентовий бандаж прикривав грижу
в паху - грифи обминули її, хоч вона й була завбільшки з волячу нирку; але ми
все ж ніяк не могли повірити в його смерть, бо це вже вдруге його знайдено в
цій канцелярії, самотнього і вдягненого, померлого, либонь, природною смертю,
уві сні, як і пророчили за багато років до того віщі води в мисках ворожок.
Коли його знайшли вперше, на початку його осені, нація була ще досить живою, - він
мав би відчувати загрозу смерті навіть на самоті у власній спальні, а втім - він
правив так, наче був певний, що йому взагалі не судилося вмерти, і
президентський палац скидався тоді на якийсь базар, де доводилося
проштовхуватися поміж босими ординарцями, які розвантажували в коридорах
віслюків, нав’ючених кошиками з курми та городиною, переступати через жінок,
які спали, зібгавшись калачиком, на сходах разом зі своїми голодними дітьми в
очікуванні чуда казенної милостині, обминати потоки брудної води, коли балакучі
наложниці міняли ввечері зів’ялі квіти на свіжі,, мили підлогу та співали
пісень про незбутнє кохання, вибиваючи влад палицями килими на балконах, - а в
цей час вічні урядовці лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які
там неслися, жінки й солдати шастали до вбиральні, птахи не вгавали, приблудні
пси гризлися між собою в конференц-залі, - і невідомо було, хто тут що робить у
цьому палаці з повідчиняними дверима, де серед неймовірного розгардіяшу годі
було розшукати уряд. Господар дому був не лише учасником, але й натхненником та
стратегом цього катастрофічного ярмарку, бо тільки-но загорялося світло в його
спальні, ще до півнів, як президентська охорона грала зорю, сповіщаючи про
початок нового дня сусідню Графську казарму, та подавала сигнал військовій базі
Святого Ієроніма, а вже та - портовій фортеці, яка шість разів повторювала
його, пробуджуючи спершу місто, а потому й усю країну, поки господар палацу
роздумував над своїм переносним пісуаром і, стискаючи долонями скроні,
силкувався затамувати дзвін у вухах, що тоді саме почав його турбувати, та
дивився на мерехтливі корабельні вогні в неспокійному імлистому, морі, яке за
тих славних часів ще було перед його вікном. Він, відтоді, як став володарем
палацу, щодня стежив за доїнням корів, особисто відміряв, молоко, яке три
президентські фургони розвозили потім у міські казарми, випивав на кухні чашку
чорної кави з маніоковим коржем, іще не знаючи, куди його занесе течія нової
днини, уважно прислухався до балачок челяді, з якою завжди говорив її ж мовою,
цінуючи над усе відверті лестощі цього люду і якнайкраще вгадуючи його душу;
близько дев’ятої години неквапно приймав ванну з відвару цілющих трав у
гранітному басейні, збудованому в затінку мигдалевих дерев на його особистому
патіо, - і тільки по одинадцятій нарешті оговтувався від ранкової тривоги, щоб
протистояти ударам життя. Раніше, коли країна була окупована морськими
піхотинцями, він зачинявся в канцелярії, щоб вирішувати долю вітчизни разом з
командуючим десантними військами, і затверджував усілякі закони та накази
відбитком свого великого пальця, бо ж тоді ще був неписьменний, - а коли його
покинули наодинці з батьківщиною та владою, він не став псувати собі кров і
морочити голову писаниною, а віддавав усі накази сам, усно, встигаючи скрізь і
всюди, долаючи верховини влади з невсипущою обачністю, але й з неймовірною для
його віку спритністю; переслідуваний юрбою прокажених, сліпих та паралітиків,
які навперебій канючили цілющу сіль з його рук, супроводжуваний ученими
політиками й нахабними підлабузниками, котрі проголошували його корехідором[1]
землетрусів, затемнень, високосних років та інших помилок господа бога, він
насилу тягнув через увесь дім свої здоровенні ноги,, достоту як слон по снігу,
і на ходу розв’язував державні проблеми й домашні справи - так само просто, як
наказував: “зніміть-но звідси ці двері й перевісьте їх он туди”, - і двері
знімали, - “ні, перевісьте їх назад”, - і двері перевішували назад, - “хай годинник
на вежі б’є дванадцяту годину не о дванадцятій, а о другій, щоб життя здавалося
довшим”, - і це мерщій виконували: без вагань виконувалися всі його накази, які
він віддавав безперестану, за винятком хіба що мертвого часу сієсти, коли він у
сутінках спалень підстерігав наложниць, зненацька накидався на котрусь із них,
не роздягаючись і не роздягши жінки, не причинивши дверей, - і тоді в усьому
домі чулося бездушне сопіння нетерплячого мужчини, його собаче скавчання,
дзенькання золотої остроги, лемент переляканої жінки, яка не могла втішатися на
очах у своїх недоношених байстрят: “забирайтеся геть, грайтеся надворі, діти не
повинні цього бачити!..” - і неначе тихий ангел пролітав тоді небом вітчизни:
змовкали голоси, спинялося життя, цілий світ кам’янів, приклавши палець до
вуст, затамувавши подих: “тихіше, генерал уже...”; але ті, хто знав його краще,
не вірили в паузу навіть цієї священної миті, бо завжди він ніби роздвоювався:
о сьомій вечора його бачили за грою в доміно, і тоді ж можна було побачити, як
він підпалює сухі коров’ячі кізяки, аби вигнати москітів із конференц-залу, - отож
ніхто не тішив себе ілюзіями, аж доки не гасли останні вогні у вікнах і не
лунав гучний брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок презид