самого партію в доміно: адже це
Родріго де Агіляр позбувся правиці, намагаючись знешкодити динамітний заряд за
лічені хвилини, поки президентська карета ще не під’їхала до місця замаху.
Завдяки генералові Родріго де Агіляру та Патрісіо Арагонесу він почувався так
певно, що показувався дедалі частіше, нехтуючи своєю безпекою, і навіть
одважився проїхати містом у звичайній кареті з одним лише ад’ютантом, - одсунувши
фіранку, дивився крізь віконце на величний роззолочений кафедральний собор,
який він спеціальним президентським декретом оголосив найкрасивішим у світі,
роздивлявся кам’яні споруди зі старомодними порталами та соняшниками,
зверненими до моря, бруковані вулиці віце-королівського кварталу, звідки
тягнуло чадом, дивився на блідих, незмінно скромних сеньйорит, які плели
мережива на балконах серед горщиків з гвоздиками та гірлянд із братків, на клітчастий
монастир біскайок, звідки о третій годині дня долинали ті ж самі гами
клавікордів, якими відзначали першу появу комети; він перетнув вавілонський
лабіринт торговища з його пекельною музикою, лотерейними столиками, візками з
гуарапо[2],
купами ігуанячих яєць, вицвілим на сонці старим мотлохом - турецьким крамом, з
моторошним зображенням: дівчину перетворено на скорпіона за те, що не слухалася
батьків; з жалюгідним провулком, де мешкали незаміжні жінки, - надвечір, поки
їхній одяг сохнув на прикрашених вицяцькованих різьбленням дерев’яних балконах,
вони напіводягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками; він
відчував, як повіяло запахом гниючих черепашок, побачив білий спалах за рогом
вулиці - то була зграя пеліканів, побачив строкаті негритянські халупи на
пагорбах довкола бухти, і раптом - ось він, порт, ах, порт, причал із намоклих
трухлявих дощок, старий панцерник морських піхотинців, довший і похмуріший за
саме життя; він побачив негритянку-вантажницю, яка запізно відсахнулася, щоб
дати дорогу шаленому ридвану, і відчула подих смерті, забачивши похмурого
старого, що зі світовою скорботою в очах дивився на порт: “це він!” - злякано
скрикнула вона, - “слава герою!” - залементувала вона; “слава!” - гукали
чоловіки, жінки й дітлахи, які миттю позбігалися з пивничок та вбогих крамниць;
“слава!” - кричали люди, зупинивши коней і товплячись навколо екіпажу, щоб
потиснути руку володаря, - все це сталося так зненацька, що він ледве встиг
відсторонити руку озброєного ад’ютанта і зауважив суворо: “не будьте йолопом,
лейтенанте, не заважайте їм виявляти любов до мене!” - він був такий збуджений
цим та іншими виявами любові, що генерал Родріго де Агіляр насилу відмовив його
від наміру проїхати містом у відкритій кареті: “хай справжні патріоти бачать
мене на повен зріст, сто чортів!” - бо він і гадки собі не мав, що тільки вибух
почуттів у порту був стихійний, а всі наступні організовувала його власна
служба безпеки, аби потішити його, не ризикуючи; ця народна любов напередодні
його осені була така спокуслива, що він - уперше за багато років - наважився
покинути місто: знову було приведено в рух старий, пофарбований у кольори
державного прапора поїзд, який долав уступи його неозорого гнітючого царства,
продирався крізь зарості орхідей та амазонського бальзаміну, полохав мавп,
райських пташок і леопардів, котрі спали просто на рейках, - віз його до
холодних та безлюдних селищ рідного плоскогір’я, де на станціях його стрічали
похмурі оркестри, де його вітали заупокійними дзвонами та транспарантами на честь
прибуття безіменного вельможі, який возсідає по праворуч од святої трійці; до
нього зганяли звідусіль індіанців - вони спускалися з гір, щоб на власні очі
побачити владу, сховану в потойбічній темряві президентського вагона, і ті,
кому пощастило підійти ближче, крізь закіптюжені шибки тільки й бачили
здивовані очі, тремтячі губи та бозна-чию руку, яка махала їм з високості
слави, поки хтось із почту намагався відсторонити його від вікна: “будьте
обережні, мій генерале, ви потрібні вітчизні!” - а він одказував, витаючи в
хмарах: “не турбуйтеся, полковнику, ці люди люблять мене!” - він торочив це,
їдучи поїздом через пустелю, і на річковому пароплаві з дерев’яним колесом,
який плив, лишаючи за собою шлейф зіграних на піанолі вальсів, крізь солодкі
пахощі гарденій та тлінний дух саламандр із екваторіальних приток, повз кістяки
допотопних ящерів, повз богом забуті острови, де розроджувалися сирени, повз
вечори із катастрофами величезних зниклих міст, - до випалених сонцем убогих
сіл, мешканці яких виходили на берег подивитися на дерев’яний пароплав,
пофарбований у державні кольори, і навряд чи помічали чиюсь руку в атласній
рукавичці, що махала з вікна президентської каюти, зате він бачив на березі
людей, які розмахували маланговим листям - за браком прапорів, бачив, як дехто
кидався в воду з живим тапіром або здоровезною бульбиною ямсу зі слонячу ногу
завбільшки, або з кошиком дичини для президентської юшки, - і розчулено зітхав
у священних сутінках каюти: “дивіться лишень, капітане, дивіться, як вони мене
люблять!” У грудні, коли весь карибський світ робиться по-весняному прозорим,
президентська карета підіймалася стрімким узгір’ям до будинку, що височів над
скелями, і