він цілий вечір грав у
доміно з колишніми диктаторами інших країн континенту, батьками інших вітчизн,
скинутими зі своїх тронів, - він давно вже надавав їм притулок, тепер вони
доживали віку в присмерку його милосердя і, сидячи на терасах, мріяли про
химерний корабель, що принесе їм нову щасливу нагоду, розмовляли самі з собою і
врешті-решт умирали в цьому будинку відпочинку, який він збудував для них над
морем, приймаючи їх усіх, наче одну особу, бо всі вони з’являлися рано-вранці,
в парадному мундирі, вдягненому навиворіт просто на піжаму, з баулом грошей,
награбованих у державній скарбниці, та валізою, де лежала шкатулка з
нагородами, газетні вирізки, закладені в старі розрахункові книжки, та альбом з
фотокартками, що їх вони показували йому на першій аудієнції, наче вірчі
грамоти: “гляньте, генерале, це я - коли ще був лейтенантом, а це - в день,
коли було взято владу, а це - шістнадцята річниця приходу до влади, гляньте-но
сюди, генерале”, - проте він надавав їм політичний притулок, не звертаючи на
них особливої уваги і не перевіряючи їхніх вірчих грамот, бо “єдиною посвідкою
скинутого президента має бути свідоцтво про його смерть”, - казав він, з тою ж
зневагою вислуховуючи їхню балаканину: “я не довго користуватимусь вашою
шляхетною гостинністю - поки народ притягне до відповіді узурпатора!” - то була
одвічна легковажна й пишномовна формула, яку він згодом вислуховував од
узурпатора, а потім від узурпатора узурпатора: ті йолопи ніби не тямили, що в
цьому людському ремеслі хто впав, той упав; він спочатку оселяв їх на кілька
місяців у президентському палаці, змушував грати в доміно, аж поки геть чисто
не оббирав їх, - “а тоді він брав мене за руку і підводив до вікна, - і,
підтакуючи моїм скаргам на це кляте життя, якого не повернути назад, утішав
мене, мовляв, ось ви підете в отой величезний будинок, - гляньте-но, наче
океанський корабель сів на мілину, - там для вас буде і світла кімната, і
добрий харч, і дозвілля, щоб разом із друзями по нещастю забути про все лихе, і
тераса над морем”, - на цій терасі він і сам полюбляв сидіти грудневими
вечорами - не через те, що йому так уже кортіло грати в доміно з цією
наволоччю, а щоб потішитися зі свого сякого-такого талану, бо ж він не став
одним із них; щоб подивитися в дзеркало їхнього гіркого досвіду, їхнього
убозтва, коли сам він чвалав безмежною драговиною щастя, мріючи на самоті,
крадучись навшпиньках, як нечиста сила, за покірними мулатками, котрі вдосвіта
підмітали палац, - вистежував їх серед запахів спільної спальні та аптечного
брильянтину, чигав на них, щоб повтішатися із котроюсь півнячими любощами де-небудь
за дверима канцелярії; в темряві жінки аж заходилися од сміху: “ви такий
розбишака, мій генерале, такий великий, а й досі такий ласий!..” - проте після
любощів йому робилося сумно, і він, щоб заспокоїтися, йшов співати туди, де
ніхто не міг його почути: “пресвітлий місяченьку, от, - співав він, - ступив і
я на ешафот перед вікном твоїм”, - співав він, настільки певний у любові свого
народу в ті часи, які не віщували нічого злого, що напинав гамак просто на
подвір’ї приміського будинку, де мешкала його мати Бендісьйон Альварадо, і без
охорони спочивав по обіді в затінку тамариндів, - йому снилися рибки, які
плавають туди-сюди в барвистих водах спалень; “вітчизна - це найкраща вигадка,
мамо!” - зітхав він, ніколи не сподіваючись відповіді од єдиної в світі людини,
яка наважувалася картати самого президента за те, що з- під пахов у нього тхне
прілою цибулею; він повертався до палацу через велику браму, зачарований
січневим краєвидом Карібського моря, цією злагодою зі світом, бодай під старість,
цими тихими вечорами, коли наставав мир між ним і папським нунцієм - той
навідувався до нього без церемоній, аби спробувати навернути його до Христової
віри, попиваючи шоколад із галетами, а він, помираючи зо сміху, правив своєї: “коли
Господь бог справді такий бравий хлопець, то перекажіть йому, хай витягне того
джмеля, що гуде в мене у вусі!” - він розстібав дев’ять ґудзиків ширінки і
показував нунцієві потворну грижу: “перекажіть господу, хай він мені спустить
оцю штуку!” - проте нунцій стоїчно проповідував, з усіх сил переконував його,
що все істинне - від святого духа, що б там не говорили; коли засвічувалися
перші вогні, він проводжав нунція до дверей, веселий, як ніколи: “не бийте
горобців із гармат, панотче! - казав він, - нащо ви мене навертаєте, я ж і так
роблю все, що вам завгодно, хай йому чорт!” І зненацька ця спокійна ідилія
урвалася, коли на далекому плоскогір’ї під час півнячих боїв якийсь кровожерний
півень одірвав своєму супротивникові голову і склював її на очах у ошалілих від
крові глядачів та п’яненьких оркестрантів - ті привітали це жахливе видовисько
бравурною музикою, і тільки