він заревів: “ану замовкни, чуєш,
замовкни, бо пожалкуєш!” - та Патрісіо Арагонес правив своєї не на жарт: “чого
б це я мав замовкнути, коли єдине, що ви можете зробити, - це вбити мене, а
мене вже й так убито; ви краще гляньте правді в вічі, мій генерале! аби ви собі
добре знали, ніхто зроду вам не казав того, що справді думає, всі говорять те,
що ви хочете почути, б’ють перед вами поклони, а самі готові пустити вам кулю в
спину, - подякуйте долі хоча б за те, що я більше, ніж будь-хто в цьому світі
співчуваю вам, бо тільки я один схожий на вас, тільки я один досить чесний, щоб
сказати вам у вічі те, про що всі говорять, - що ніякий ви не законний
президент, і утримуєте владу не завдяки своїм гарматам, - просто вас посадили
англійці і підтримали грінго зі своїм сучим панцерником, я бачив, як ви
заметушилися з переляку, не знали, з чого починати своє правління, коли грінго
крикнули вам: “лишайся зі своїм борделем негритянським, побачимо, як ти
впораєшся без нас!” - і ви досі не злізли зі свого крісла, і ніколи не злізете,
бо не можете, хоч би й хотіли, скажіть чесно: ви добре знаєте, що як тільки вас
побачать на вулиці в одежі простого смертного, то миттю пообпадають з усіх
боків, наче ті собаки, щоб відплатити вам - хто за криваву бійню в Санта-Марія-дель-Алтар,
хто за в’язнів, яких кидають у рови портової фортеці на поживу кайманам, або
живцем здирають з них шкіру, а потім посилають рідним, щоб залякати”, - він
говорив, дістаючи з бездонної криниці своєї злої пам’яті цілу низку злочинів
ганебного режиму, аж поки йому не забракло сил говорити, бо вогненний леміш
роздер йому нутро, його душа полагіднішала, і він скінчив, не докоряючи, майже
благально: “кажу вам серйозно, мій генерале, скористайтеся з того, що я
помираю, вмираймо разом, - я маю найбільше підстав радити вам це, бо я ніколи
не прагнув бути схожим на когось, а тим паче - зробитися національним героєм, я
хотів бути простим склодувом і робити пляшки, як і мій батько; зважтеся, мій
генерале, це не так боляче, як здається”, - вмовляв Патрісіо так щиро, що в
того не вистачило злості, аби щось відповісти, - він тільки спробував
підтримати Патрісіо Арагонеса в кріслі, коли той, зігнувшись, ухопився руками
за живіт і заридав од болю й сорому: “ой, лихо, мій генерале, в мене вже повні
штани!..” - він подумав, що той хоче сказати фігурально - мовляв, помираю од
страху, проте Патрісіо Арагонес повторив: “ні, я вам кажу, що наклав повні
штани, мій генерале!” - і він попросив його: “потерпи, ми, герої вітчизни, будь-що
повинні вмирати як справжні мужчини!” - але було пізно щось казати, бо Патрісіо
Арагонес ницьма упав на нього, дриґаючи ногами од жаху, закаляний і в сльозах.
У суміжній із конференц-залом канцелярії йому довелося добряче вишарувати тіло
намиленою мочалкою, аби не тхнуло смородом смерті; він убрав Патрісіо Арагонеса
в свою одежу, начепив йому брезентовий бандаж, краги, золоту острогу на лівий
закаблук, відчуваючи, що тепер став найсамотнішою в цілому світі людиною; потім
поприбирав сліди описаного фарсу і влаштував усе достеменно так, як це бачив на
власні очі у віщих водах ворожок, щоб удосвіта прибиральниці знайшли тіло
таким, яким вони його знайшли: долілиць на підлозі канцелярії, померлий уперше,
буцімто природною смертю, уві сні, він був у полотняному мундирі без ступеневих
знаків, у крагах, із золотою острогою, під головою - правиця замість подушки. І
тоді звістка про смерть теж не поширилася відразу, всупереч його сподіванням,
спливло чимало годин обачного вичікування, таємних розвідин, секретних угод між
спадкоємцями режиму, які намагалися виграти час і спростовували чутки про його
смерть усілякими суперечливими версіями; його матір Бендісьйон Альварадо
привели в торговий квартал, аби ми пересвідчилися, що вона не в жалобі: “вони
вирядили мене в квітчасту сукню, наче ту мавпу, змусили мене купити капелюшок з
папужачими перами, щоб усі бачили, яка я щаслива, змушували купувати в
крамницях усякий непотріб, який тільки траплявся на очі, хоч я їм казала - ні,
не час купувати, коли треба плакати, бо я й сама повірила, що то справді помер
мій син, а вони силували мене усміхатися, а люди фотографували мене на повен
зріст, бо військові казали, що це треба робити заради вітчизни”, - в цей час
він розгублено запитував себе у своєму сховищі, як це могло статися, що світ
зовсім не змінився після його лжесмерті: “чому сонце не спинилося, а сходить і
заходить, як і раніше, чому те ж саме повітря в неділю, матусю, і та сама спека,
- мене ж бо немає?” - питався він здивовано, коли це раптом з портової фортеці
пролунав гарматний постріл, голосно забамкали дзвони собору, і до палацу
підступила з нечуваною новиною безладна юрба повсталих проти вікового застою, -
і тоді він прочинив двері спальні, зазирнув до конференц-залу і побачив себе самого
в душній кімнаті, мертвішого та вичепуреного більше, ніж мертві папи усіх віків
християнства; з жахом і соромом дивився він на своє власне тіло, яке лежало
серед квітів, дивився на бліде від пудри лице, підфарбовані губи, закляклі руки
гонористої дівчини, складені на грудях, укритих бронею з військових нагород,
дивився на дивовижний парадний мундир всесвітнього генерала, прикрашений
десятьма призахідними сонцями, - хтось вигадав цю форму спеціально для нього
вже по його смерті; він дивився на шаблю карткового короля, якої ніколи не
носив, на шкіряні лаковані краги, на дві його золоті остроги - величезний посаг
влади і гнітючої ратної слави, обкраяний до його людських розмірів; “от
чортівня, хіба ж це я? - роздратовано сказав він, - це брехня!” - казав він,
роздивляючись почесну варту, яка крокувала довкола його тіла, - на якусь мить
забувши про темну мету цього фарсу, він відчув себе ображеним і приниженим, бо
смерть була невблаганна до величі влади; він побачив життя без с