він,
- “і мене схопили, мене лупцювали, з мене здирали шкіру шаблею, мене
підсмажували на вогні, аби тільки я зізнався, де мене бачив раніше володар”, -
але з хлопця не могли вирвати нічого, крім єдиної святої правди, яку він
повторював день у день катам із портової фортеці, так затято й мужньо стояв на
своєму, що зрештою він змушений був
визнати свою помилку: “я таки не стрічав його, але нічого вже не вдієш, -
сказав він, - із ним так погано повелися, що коли б він і не був раніше
ворогом, то зробився ним, бідолаха”, - отож нещасного хлопця згноїли живцем у
в’язниці, поки він самотньо блукав по
цій оселі примар, думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені,
зглянься наді мною, я гину без твоєї руки!” - бо нащо ж були потрібні стільки
славетних діянь, якщо нині вже неспромога навіть згадати їх, щоб утішитися
ними, щоб живити ними свою душу, щоб жити ними в цьому болоті старості, коли і
найбільше горе, і найбільша радість - усе, чого він зазнав у пору своєї величі,
- безнадійно вислизнули в щілини його пам’яті, хоч як він, наївний, силкувався
заткнути ті дірки згорнутими папірцями, - він страждав, що так і не взнає
ніколи, хто ж така Франсіска Лінеро, дев’яносто шести літ, котру він наказав
поховати з королівськими почестями, як того вимагала цидулка, написана колись
давно його рукою; він був приречений владарювати наосліп, хоч і ховав у шухляді
столу одинадцять пар непотрібних окулярів, які вже давно йому не допомагали, -
час від часу він надягав їх, аби ніхто не здогадався, що насправді співрозмовники
для нього - лише привиди, чиїх облич він не впізнає, а голосів не чує, і тільки
інтуїтивно вгадує, хто перед ним; він був зовсім уже нікудишній - здавалось,
от-от помре, отож і не диво, що міністр оборони так перелякався на одній з
аудієнцій, коли, на лихо, він чхнув,
і міністр мовив йому: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув удруге, і
міністр повторив: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув утретє, - “на
здоров’я, мій генерале!” - “та коли він чхнув удев’яте, я вже не казав “на
здоров’я, мій генерале!” - я вжахнувся, побачивши його спотворене обличчя, його
витріщені очі, які безжально забризкували мене сльозами, що ринули вже з
трясовини агонії, його висолоплений, наче у вішальника, язик, - ця стара
звірина конала в мене на руках, і не було нікого, хто б міг посвідчити потім,
що я не винен, - отож я кинувся було мерщій тікати з канцелярії, поки не пізно,
але він мене зупинив, владно гримнувши між чханням: “не будьте боягузом,
бригадний генерале Росендо Сакрістан! стійте спокійно, хай вам чорт, - я не
такий дурень, щоб умерти отут перед вами!” - і так воно й було, бо, хоч він і
далі собі чхав, - достоту на грані смерті, пливучи в нетямі серед цих
полудневих світляків, - та з усієї сили чіплявся за свою віру: його матуся
Бендісьйон Альварадо не дасть йому отак безславно вмерти - від чхання, та ще й
при своєму підлеглому, - “нізащо! краще смерть, ніж така ганьба, краще жити
серед корів, аніж серед людей, котрі ладні покинути тебе здихати всім на
посміховище! ну їх усіх до дідька!” - він більше не сперечався про бога з
папським нунцієм: навіщо тому знати, що