він
п’є шоколад із ложечки, - і не грав більше в доміно: боявся, що йому почнуть
програвати з жалю, - він не хотів нікого бачити, щоб ніхто не додивився, що він
- хоч і стежить за собою з усіх сил, хоч і намагається не тягти свої
плоскостопі ноги, які, зрештою, тяг споконвіку, хоч і соромиться своїх літ, -
стоїть на краєчку безодні горя, як ті сердешні останні диктатори, котрих він
тримав у будинку над скелями, наче якихось в’язнів, а не політичних емігрантів,
- щоб вони не заражали світу чумою своєї нікчемності; він мучився, згадуючи на
самоті той паскудний ранок, коли він заснув у басейні свого патіо, приймаючи
цілющу купіль, - “мені снилася ти, матусю., снилося, що де ти сотворила цикад,
які дзвеніли у мене над головою поміж квітучого гілля мигдалю, снилося, що це
ти розмалювала своїми пензликами барвисті голоси іволг”, - і раптом він
прокинувся від нежданого виверження свого нутра, - “я прокинувся, матусю, від
безсилої люті, від сорому, прокинувся у споганених водах, де плавали пелюстки
мальви, материнки та свіжого помаранчевого цвіту, де плавали черепахи, які
зраділи золотавому й ніжному генеральському лайну в пахучих водах басейну, - от
тобі й маєш!..” - але він стерпів цю ганьбу, стерпів ще не один підступ своєї
старості, - тільки скоротив до мінімуму прислугу, аби менше було зайвих
свідків: ніхто не мусив бачити, як він
удень і вночі блукає, мов неприкаяний, оцим нічийним домом, обгорнувши голову
змоченим у горілці ганчір’ям, та аж виє з відчаю, знавіснілий від запаху
камфори й від нестерпного головного болю, хоч навіть своєму особистому лікареві
ні разу не прохопився й словом, що в нього болить голова, бо добре знав: цей
.біль - від старості, і нічим тут не зарадиш; ще задовго до того, як небо облягали
грозові хмари, він відчував, що біль наближається кам’яним громом, і наказував:
“щоб мене ніхто не смів турбувати!” - - а коли в скронях у нього хтось ніби
починав крутити турнікет, кричав: “нікому сюди не заходити, що б там не
скоїлося!” - пекельний турнікет крутився й далі, і йому аж череп тріщав: “не
впускати нікого, навіть самого Господа бога - волав він, як навіжений, - як
здихатиму, й то не впускати! к чорту всіх!” - немилосердний біль засліплював
його, не давав йому дихнути, не давав навіть подумати про цей довічний відчай,
- та ось починалася благословенна злива, і він ніби вдруге на світ
народжувався, і кликав нас до себе, - ми подавали йому на столик перед німим
телевізором тушковане м’ясо, квасолю з салом, кокоси, смажені банани, - неймовірна
вечеря, як на його вік! а втім, їжа вичахала, бо він так і не куштував нікого,
поки дивився якийсь давній пригодницький телефільм і доходив висновку: уряд
явно намагається щось приховати від нього, - мало того, що показують той самий
фільм, то ще й якось не так крутять, - “хай йому чорт, - заспокоював він себе,
- якби там справді щось погане скоїлось, я вже досі знав би”, - і він куняв
собі й далі, не беручись до вечері, аж поки дзвін собору не бив восьму, - тоді
він зводився і викидав страву до вбиральні, як робив це вже давно, в один і той
же час, аби ніхто не здогадався про цю ганебну річ: його шлунок не приймає
ніякої їжі, - а він же хотів, щоб люди й досі бачили його таким, яким він
залишався в легендах славетних своїх часів, бо нині міг жити хіба що самими
тими легендами, коли його охоплювала лють на себе самого після кожного
принизливого випадку - із тих, які на старість не дивина; він волів би забути,
що ледве живий, що це він пише на стінках убиралень: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ! СЛАВА
СПРАВЖНЬОМУ МУЖЧИHI!”; що він якось тайкома вжив чудодійного зілля, щоб за одну
ніч тричі побути з трьома різними жінками, і розплатився за цю свою старечу
наївність сльозами - не так від болю, як від безсилої люті, - вчепившись за
ланцюжок водозливу в убиральні, він плакав: “матусю моя ріднесенька Бендісьйон
Альварадо, покарай мене, очисть мене своєю вогненною водою!..” - а втім, він
краще за будь-кого знав, що тоді, як і завжди, в постелі йому бракувало не
чоловічої снаги, а кохання, бракувало інших жінок, не таких, як ті нікчемні,
котрих йому постачав його приятель прем’єр-міністр, - “аби я, чого доброго,
зовсім не відвик од цього діла після того, як закрили сусідню жіночу школу!” -
це були безкості самиці, - “тільки для вас, мій генерале!” - їх привозили
літаками просто з амстердамських вітрин, з будапештського кінофестивалю, з
італійського узбережжя, - “мій генерале, погляньте лишень, яке це чудо!” - це
були найвродливіші жінки світу, вони чекали на нього в позі скромних учительок
співів у напівтемному кабінеті, артистично роздягалися й лягали на плюшевий
диван, - на їхній ніжній, золотавій, наче меляса, шкірі, ніби відтиснуті
фотоспособом, залишалися смужки від купальника, і пахло від цих неймовірних
красунь ментоловою зубною пастою та квітковими лосьйонами, - та поруч лежав
якийсь незворушний величезний віл, - “наче він із цементу зроблений! що я
тільки не витівала, щоб розворушити його, до яких способів не вдавалася, а він
навіть уніформи з себе не скинув!..” - зрештою йому набридла ця хвалена
красуня, ця холодна мертва риба, і він сказав їй: “ну, досить! іди собі, дочко,
в черниці!” - проте власна млявість так занепокоїла його, що того ж вечора,
годині о восьмій, він застукав у пральні жінку, яка саме несла прати солдатську
білизну, і одним махом повалив її на порожні ночви, - вона скочила й хотіла
втекти, злякано виправдовуючись: “сьогодні я не можу, генерале, їй-богу, мене
якраз навідав вампір!..”, - але він притис її обличчям до пральних дощок і взяв
її ззаду з таким біблійним запалом, що в бідолашної жінки аж серце хруснуло, і
вона простогнала: “ну й звір же ви, генерале!.. ви наче на осла вчилися!..” - а
йому цей стогін болю полестив більше, ніж найсміливіші дифірамби його
професійних підлабузників, отож він призначив тій пралі довічну грошову
допомогу на виховання дітей і вперше за стільки років знову заспівав, кладучи
коровам на ніч корму: “пресвітлий місяченьку!” - співав він без гадки про
смерть, бо навіть в останню ніч свого життя не міг дозволити собі таку
слабкість - думати про щось безглузде; він перелічив корів, раз і вдруге,
виспівуючи: “ти шлях осяваєш мій темний, ти зірка моя провідна!” - чотирьох
корів таки десь не було; і він повернувся в палац, перелічив курей, що спали на
віце-королівських вішалках, перелічив сонних птахів перед тим, як понакривати
клітки полотняними накривалами, - “сорок вісім”, - підпалив сухі коров’ячі
кізяки в коридорах, від вестибюля аж до конференц-залу, і згадав далеке
дитинство, і вперше по-справжньому побачив себе самого, тремтячого від холоду
на крижаному вітрі плоскогір’я, побачив свою матусю Бендісьйон Альварадо - вона
забрала в шулік на смітнику трохи баранячих тельбухів і збиралася готувати
обід; пробило одинадцяту, і він пішов гасити світло, ще раз оглянув палац,
присвічуючи собі лампою, побачив себе самого в темних дзеркалах - аж
чотирнадцять генералів брело з лампою в руці; побачив у глибині дзеркала в
музичній залі корову, яка лежала догори черева, - “ану гей звідси! - гукнув він
на неї, - здохла вона, чи що? от тобі й маєш!..” - він пішов сказати охороні,
що в дзеркалі мертва корова, і наказав прибрати її завтра вдосвіта, -
“обов’язково прийміть її геть, бо налетить повно грифів!” - розпорядившись так,
він із лампою в руці заходився шукати в колишніх канцеляріях на нижньому
поверсі трьох інших корів, які десь заблудилися, - він шукав їх у вбиральнях,
під столами, в кожному дзеркалі, а потім піднявся сходами нагору і оглянув там
кімнату за кімнатою, але знайшов лише квочку, яка вмостилася під рожевою
москітною сіткою якоїсь послушниці давніх часів - він навіть імені її не пам’ятав;
потім він з’їв ложку меду на сон грядущий, заховав банку з медом назад у
тайник, - на очі йому потрапив папірець, де була записана якась знаменна дата,
пов’язана із славетним поетом Рубеном Даріо - “хай возсідає він одесную бога!”
- він знову згорнув папірець і поклав його на місце, повторюючи подумки
молитву: “отче і вчителю наш, чудотворцю небесний, ти, що тримаєш літаки в небі
та кораблі на морі”, - наче безнадійно хворий на безсоння, тягнув він свої
величезні ножища крізь останні перебіжні світанки - зелені спалахи маяка,
наслухаючи гомін вітрів, які оплакували море, і в душі його лунала музика
якогось весілля, де його колись мало не вбили - по-зрадницьки, в спину - через
недогляд господа бога; зненацька він наткнувся на корову, одну з тих, що заблудилися,
і заступив їй дорогу: “ану гей звідси!” - завернувши корову, він рушив до
спальні і, йдучи повз вікна, побачив у кожному з них безліч вогнів: то
світилося місто без моря, - він відчув гарячий дух його загадкового нутра, його
таємничий одностайний подих, він побачив місто двадцять три рази, і раптом, як
завжди, відчув непозбутній болісний острах перед мінливістю цього безмежного,
незбагненного океану - народу, що спав, приклавши руку до серця, - і нараз в і
н збагнув, як ненавидять його ті, що любили його найбільше, - йому с