ками просто з амстердамських вітрин, з будапештського кінофестивалю, з
італійського узбережжя, - “мій генерале, погляньте лишень, яке це чудо!” - це
були найвродливіші жінки світу, вони чекали на нього в позі скромних учительок
співів у напівтемному кабінеті, артистично роздягалися й лягали на плюшевий
диван, - на їхній ніжній, золотавій, наче меляса, шкірі, ніби відтиснуті
фотоспособом, залишалися смужки від купальника, і пахло від цих неймовірних
красунь ментоловою зубною пастою та квітковими лосьйонами, - та поруч лежав
якийсь незворушний величезний віл, - “наче він із цементу зроблений! що я
тільки не витівала, щоб розворушити його, до яких способів не вдавалася, а він
навіть уніформи з себе не скинув!..” - зрештою йому набридла ця хвалена
красуня, ця холодна мертва риба, і він сказав їй: “ну, досить! іди собі, дочко,
в черниці!” - проте власна млявість так занепокоїла його, що того ж вечора,
годині о восьмій, він застукав у пральні жінку, яка саме несла прати солдатську
білизну, і одним махом повалив її на порожні ночви, - вона скочила й хотіла
втекти, злякано виправдовуючись: “сьогодні я не можу, генерале, їй-богу, мене
якраз навідав вампір!..”, - але він притис її обличчям до пральних дощок і взяв
її ззаду з таким біблійним запалом, що в бідолашної жінки аж серце хруснуло, і
вона простогнала: “ну й звір же ви, генерале!.. ви наче на осла вчилися!..” - а
йому цей стогін болю полестив більше, ніж найсміливіші дифірамби його
професійних підлабузників, отож він призначив тій пралі довічну грошову
допомогу на виховання дітей і вперше за стільки років знову заспівав, кладучи
коровам на ніч корму: “пресвітлий місяченьку!” - співав він без гадки про
смерть, бо навіть в останню ніч свого життя не міг дозволити собі таку
слабкість - думати про щось безглузде; він перелічив корів, раз і вдруге,
виспівуючи: “ти шлях осяваєш мій темний, ти зірка моя провідна!” - чотирьох
корів таки десь не було; і він повернувся в палац, перелічив курей, що спали на
віце-королівських вішалках, перелічив сонних птахів перед тим, як понакривати
клітки полотняними накривалами, - “сорок вісім”, - підпалив сухі коров’ячі
кізяки в коридорах, від вестибюля аж до конференц-залу, і згадав далеке
дитинство, і вперше по-справжньому побачив себе самого, тремтячого від холоду
на крижаному вітрі плоскогір’я, побачив свою матусю Бендісьйон Альварадо - вона
забрала в шулік на смітнику трохи баранячих тельбухів і збиралася готувати
обід; пробило одинадцяту, і він пішов гасити світло, ще раз оглянув палац,
присвічуючи собі лампою, побачив себе самого в темних дзеркалах - аж
чотирнадцять генералів брело з лампою в руці; побачив у глибині дзеркала в
музичній залі корову, яка лежала догори черева, - “ану гей звідси! - гукнув він
на неї, - здохла вона, чи що? от тобі й маєш!..” - він пішов сказати охороні,
що в дзеркалі мертва корова, і наказав прибрати її завтра вдосвіта, -
“обов’язково прийміть її геть, бо налетить повно грифів!” - розпорядившись так,
він із лампою в руці заходився шукати в колишніх канцеляріях на нижньому
поверсі трьох інших корів, які десь заблудилися, - він шукав їх у вбиральнях,
під столами, в кожному дзеркалі, а потім піднявся сходами нагору і оглянув там
кімнату за кімнатою, але знайшов лише квочку, яка вмостилася під рожевою
москітною сіткою якоїсь послушниці давніх часів - він навіть імені її не пам’ятав;
потім він з’їв ложку меду на сон грядущий, заховав банку з медом назад у
тайник, - на очі йому потрапив папірець, де була записана якась знаменна дата,
пов’язана із славетним поетом Рубеном Даріо - “хай возсідає він одесную бога!”
- він знову згорнув папірець і поклав його на місце, повторюючи подумки
молитву: “отче і вчителю наш, чудотворцю небесний, ти, що тримаєш літаки в небі
та кораблі на морі”, - наче безнадійно хворий на безсоння, тягнув він свої
величезні ножища крізь останні перебіжні світанки - зелені спалахи маяка,
наслухаючи гомін вітрів, які оплакували море, і в душі його лунала музика
якогось весілля, де його колись мало не вбили - по-зрадницьки, в спину - через
недогляд господа бога; зненацька він наткнувся на корову, одну з тих, що заблудилися,
і заступив їй дорогу: “ану гей звідси!” - завернувши корову, він рушив до
спальні і, йдучи повз вікна, побачив у кожному з них безліч вогнів: то
світилося місто без моря, - він відчув гарячий дух його загадкового нутра, його
таємничий одностайний подих, він побачив місто двадцять три рази, і раптом, як
завжди, відчув непозбутній болісний острах перед мінливістю цього безмежного,
незбагненного океану - народу, що спав, приклавши руку до серця, - і нараз в і
н збагнув, як ненавидять його ті, що любили його найбільше, - йому ставили
свічки, наче святому, йому молилися, аби він полегшив муки породіль і врятував
умирущих, - і проклинали ту, котра його народила, коли бачили його сумні очі,
скорботні уста, руку замисленої нареченої за віконцями з куленепробивного скла
в сомнамбулічному лімузині давніх часів; ми цілували слід його чобота в багнюці
- і проклинали його, зичили йому лютої смерті, коли спекотними вечорами бачили
зі своїх патіо мандрівні вогні у вимерлих вікнах президентського палацу; “ніхто
нас не любить”, - зітхнув він, зазирнувши в колишню спальню покійної
птахівниці, яка розмальовувала іволг, у спальню своєї матусі Бендісьйон
Альварадо, чиє тіло давно вже стало прахом, - “доброї смерті, матусю”, - сказав
він їй, - “доброї смерті, синку”, - озвалася вона зі свого склепу; рівно о
дванадцятій він повісив лампу на гачок біля дверей, і зненацька йому аж подих
забило: смертельно занила грижа, засвистіла моторошно, біль заповнив собою
цілий світ; востаннє він зачинив двері спальні на три замки, три засуви й три
защіпки, приніс останню жертву своєму переносному пісуару, влігся на долівці,
як був: у штанях із грубої тканини, що їх він носив удома з тих пір, коли
скасували аудієнції, в смугастій сорочці без накладного комірця, в тапочках
інваліда, - ліг долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, і
відразу ж заснув, але по другій раптово прокинувся, увесь мокрий від поту, - аж
одежа на ньому прилипла, - прокинувся очманілий від передчуття циклону, - “хто
тут?” - поспитав він тремтячим голосом, бо хтось же гукав його уві сні, тільки
чомусь назвав його чужим іменем: “Никаноре!” - і вдруге: “Никаноре!” - хтось
увійшов до кімнати, не відсуваючи засувів, бо міг заходити й виходити самохіть,
проникати крізь які завгодно стіни, - і тоді він побачив її, “це була смерть,
мій генерале, ваша смерть!” - одягнена в лахміття, наче покаянний грішник, з
костуром у руш, - навколо її черепа в’юнилися могильні трави, а з тріщин у
кістках росли земляні квіти, і древні здивовані очі її дивилися з глибини
облізлих очниць, - тільки побачивши її на повен зріст,