Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Дмитро Кешеля Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

ПРИРІЧАНСЬКІ ХАРАКТЕРИ, або ЖИТІЄ АБОРИГЕНІВ БЕЗСМЕРТНОГО СЕЛА

Частина перша Легенди і дійсність, або ж Від Лисої скелі до зірок

Заспів, або ж Короткий екскурс в історію

Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка. Із теперішніх прирічанців її ніхто вже не пригадує, але вряди-годи комусь із сельчан візьме та й присниться: широчінь така, що й очами не перейти на тамтой берег, вода глибока, зате чиста, — аж видно, як на дні, устеленому срібними камінцями, кохаються молоді пари риб. А що вже різних птахів цвіте на голубіні плеса — вік сиди на березі, не злічиш. То тут, то там забрели по груди у течію верби, низько схилили над водою пелехаті голови, і полощуть, сміючись, довге зелене волосся. Сонце бреде повільно угорі, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко із небес у ріку, пірне під хвилями, освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях. Благодать така — прокидатись не хочеться.

— Агов, Маріє! — гукає сусідці через тин, ловлячи долонею позіхи, Меланя Федірцаня. — Небого, мала-бись здоров’ячко, ріка мені сеї ночі снила. Що це мало б віщувати?

— Ріка, кажеш?

— Ага! — скрадливо-веселим тоном мовить Меланя.

— То, мала-бись здоров’ячко, на добро. Певне, щастя якесь нині загостює у твоєму дворі, Меланю.

Якщо ріка жителям навколишніх сіл насниться, та ще й вода чиста, вірять — не на добре: чекай сльози, хворість, а то й біду. А в прирічанців навпаки — щастя.

Ріка, мабуть, і направду колись у давні часи текла попри село. Про це говорив і невеликий потік — щось бубнячи собі під ніс, біг підтюпцем через широчезну яругу. Про це кричали і птахи. Кожної весни цілі зграї, мандруючи на північ, зліталися довкола Прирічного. Інстинкт далеких предків, пам’ять крові говорили їм, що тут мала бути Велика ріка, мав бути спочинок перед далекою дорогою і їжа. Але натомість, завбачивши тільки жалюгідну поточину, яка, злякавшись такої сили-силенної непроханих гостей, намагалася якомога глибше сховатись у торішніх очеретах, птахи по кілька ночей не давали спати прирічанцям.

“Де ріка, де наша Велика ріка?” — кричали погрозливо цілими хорами у бік села, гадаючи, що прирічанці — люди нечесні і вкрали від них ріку та й сховали. У такі дні не було миру-гаразду і між самими сельчанами.

— Агов, Маріє! — гукає ранком Меланя Федірцаня сусідці.

— Цілу божу ніч око не зімкнула — так верещали небожата.

— А я нароблюся за цілий день, то хай громи б’ють під вуха, не почую, — мовить між іншим Марія і тим самим натякає Мелані, що та із початку весни ще жодного дня не вийшла на роботу у колгосп.

Меланя — непорочна душа — вдає, що нічого не зрозуміла, і продовжує гутірку.

— Може б, їм хоч півмішка зерна висипати, не збідніли б ачей, — підсолоджує розмову.

— А хіба вам хтось боронить, золота сусідко?

— Рада би душа, та в мене у коморі сеї зими усі миши від голоду виздихали, — печалиться Меланя.

— А що, наші миші від вас перенесли зерно до моєї комори? — кольнула Марія.

— Йой, йой, не притворяйся бідним ангелом, — голос Мелані суворіє, — сама виділа, як восени ваш Дмитро цілу підводу зерна уночі завіз. Певне, не миші йому у дарунок послали.

— Якщо виділи, золота сусідко, то хай вам очі більмами заволочить, — витягнула шию через тин Марія.

Цього було досить і Мелані. Схопила золоту сусідку за волосся і потягла до себе. Меланя теж не була із легкоруких — втрапила під тином кілок і вшкварила смачно Меланю по хребту. Зчинився рейвах. І вже не розрізнити, хто кричить голосніше — птахи чи люди.

Відсердившись, птахи по якімось часі гуртувалися у зграї. Зарікаючись більше ніколи не прилітати до Прирічного, з тяжким серцем піднімалися угору і, змітаючи крилами із неба випадково заблуклі снігові хмари, твердо тримались дороги на північ. Але інстинкт і голос крові предків були сильнішими за обіцянки — наступної весни нові покоління перелітних птахів знову шукали крилами біля Прирічного Велику ріку.

Про те, що вона дійсно таки текла сюди, говорили і черепашки, яких знаходили сельчани, проводячи під горою Меланею плантаж під майбутній виноградник, про це настійливо твердили і верби. Скільки їх не викорчовували на полях, неподалік яруґи, тоненькі пальці вербових прутиків витикалися щовесни із-під землі і, киваючи з докором на прирічанців, твердили своє: “Ми тут росли, тут, у глибинах, спочиває наше коріння, і в його жилах, у його пам’яті тече Велика ріка”.

Про те, що вона дійсно текла сюди, красномовно свідчила і сама назва села — Прирічне. Це тобі не Лопухово, не Вонігово, не Занька чи Воляче — навколишні села, а Прирічне. Вельми промовиста і поетична назва: “село при річці”, а може: “село, закохане у ріку”. Але куди текла ріка, коли і в які світи — як не билися в здогадках найсвітліші уми села — відповісти не могли. Лопухівці, скажімо, — певне, із завидків — твердили своє: прирічанці занадто люблять частуватись сливовицею і на похмілля, гамуючи “пожежу” в грудях, мало-помалу вихлебтали свою ж ріку. Вонігівці — теж із уїдливим помислом — радили дати ріку на всесвітній розшук…

Жарти жартами, але прирічанці, вельми ревниві до своєї історії, домоглися того, що голова колгоспу викликав аж із столиці геологічно-археологічну експедицію, аби просвітила лопухівців, вонігівців та інших і довела власні витоки історії Прирічного.

Однак, на превеликий жаль, веселі бородаті хлопці виявили значно більший інтерес не до ріки, а до винних підвалів, яких чимало ще з давніх часів видовбано у череві гори Мелані і де зараз у бочках зберігається чи не найкращий в області сонячний трунок.

Знаючи, яку велику місію має виконати експедиція, прирічанці не скупилися на частування, тому молоді симпатичні хлопці здебільшого виходили вранці до яруги не вивчати історію, а відмочувати у потоці тяжкі голови.

Пробувши отак в Прирічному з місяць, експедиція зібрала-таки кілька мішечків камінців, черепашок. Надалі ж хлопці прихопили на дорогу по величезній корчазі вина на брата, твердо пообіцяли вивчити матеріали, а результати неодмінно вислати, й без “будьте здорові” поїхали.

Такий поворот подій змусив жителів навколишніх сіл надовго мовчати, а горді з того прирічанці приїжджають тепер у Лопухово, Вонігово, Заньку і Воляче з високо піднятими головами, поважні, бо твердо переконані, що корені їх славної історії вивчаються великими умами.

…В один із погідних травневих днів — саме тої пори, коли весна уже буйно відсвяткувала свою молодість, а літо ще тільки дозрівало у перших черешнях-маївках, — учителька початкових класів Прирічанської восьмирічки Віра Петрівна Перебзяк влаштувала для своїх випускників-четвертокласників краєзнавчу екскурсію довкола села.

Сама Віра Петрівна сім разів поступала в університет на заочне відділення історичного факультету, та безуспішно. Це, зрештою, не вплинуло на переконання вольової жінки — Віра Петрівна твердо вважає себе від природи літописцем славного минулого прирічанців. І за традицією для кожного свого випуску вчителька влаштовувала екскурсію, яка мала юним сельчанам розкрити ширше очі на життя предків, заронити у серця зерна любові й поваги до рідного села, його знаменитих місць. У таких подорожах Віру Петрівну завжди супроводжував її чоловік — Микола Васильович, незмінний директор школи. Він виконував свого роду роль опонента Віри Петрівни і служив авторитетним доказом незаперечності того, про що розповідала дружина.

Діти побралися за руки, ішли поволі берегом яруги, зацікавлено слухаючи розповіді Віри Петрівни. Уважність, послушність чемність вихованців свідчили, що чотири роки, проведені із учителькою, не минули даремно, що працювала Віра Петрівна з дітьми не за хліб насущний, а з душею.