— А пам’ятаєш, Митре, наші горіхи? — мовив співрозмовник з якоюсь таємничістю, наче нас можуть підслухати і дізнатись про схований скарб. — Ти мусиш пам’ятати, дорогий, горіхи біля Прирічного. Геть постаріли дерева, ніби хвороба їх якась точить. Подейкують, що вонігівці ночами виливають під їх кореневища кип’яток. Наші тепер пильно несуть сторожу. І піймали таки двох. Правда, вонігівці були голіруч. Клялися, ніби після танців вертають із Лопухова. Знаємо їх. Наші хлопці не одною бульбою годовані — надавали штурханів злодіям так, що й дітей своїх закажуть, аби заздрим оком не задивляли на прирічанські горіхи. Ось така історія, — мій співбесідник утяв ребром долоні по столу так люто, ніби сам вершив суд над клятими вонігівцями.
За вікнами чайної, немов босорканя, гула і сердилась віхола.
Тисячі днів і ночей носив я у пам’яті прирічанські брати-дерева, носив їх біля серця, і вони пустили у ньому міцно кореневища. У час тяжких випробувань, великих напружень і туги я подумки повертався до околиці Прирічного і сідав під ласкавими і мудрими кронами дерев. Зеленим сяйвом затінку брати-горіхи зігрівали мене, вчили бути сильним, щедрим до ближніх, як і вони, міцно триматися корінням своєї землі.
І ось зараз при мові про місця рідні, облюбовані, з причаєним болем згадав знову про дерева. І привиділося, що із далеких країв, сонцем і теплими дощами зігрітих, через поля, ліси, ріки, через білу печаль безмежних снігів прибрели до нас, двох земляків, троє горіхів-братів, зупинились під вікном пропахлої сигаретами чайної і, немов матері, задуманими прирічанськими голубими очима, крізь морозом розмальовані шибки, дивляться у наші душі.
Не в силах згамувати себе від спогадів, я вибіг на двір. Довкола — ані душі. Тільки десь далеко за селищем кричали тужно сніговійниці. А мені чомусь здавалося, що то заблукали, загрузли у снігах прирічанські брати-дерева і кличуть на поміч.
Ось така історія. І тепер не раз собі думаю, що все найпрекрасніше із побаченого, вичитаного, вимріяного умістилось для кожного прирічанця на веселій, щедрій, людяній місцині землі із співучою назвою Прирічне. Кожного вечора у небі над селом прилітають, немов казкові птахи, зорі і цілу ніч стережуть сни дітей і людей. Над іншими селами зорі якісь бліді, мізерні, завбільшки з горошину, а над Прирічним цвітуть, як красні ружі, — яскраві, пишні, соковиті. І коли лопухівці, заньківці, вонігівці, волячівці хочуть порівняти щось прекрасне, неодмінно додадуть: “Тю, тю, аби не зурочити, красива (чи красивий), як прирічанська звізда”.
Навіть узимку Прирічне чимось відрізняється від інших сіл — сніги тут випадають глибші, чистіші і тепліші. Ногавичка, приміром, ще й зараз оповість залюбки історію, почуту буцімто від покійного тестя.
Якось серед зимової ночі у страшну хурделицю до села приблукав одинокий подорожній. Коли почали випитувати, звідки і куди путь тримає, виявилось, що незнайомий пройшов уже п’ять сіл.
— Як це, чоловіче добрий, ти потрапив сюди? — знітилися здивовані прирічанці.
— Сам не знаю, — відповів подорожній. — Я йшов через заметіль, бо тут вікна світились найяскравіше і зігрівали мене всю дорогу.
А таки правду говорять, що у Прирічному навіть у найлютіші зими тепліше, аніж деінде, бо гріє тут людей велика дружба, повага і любов один до одного. От хоча б такий красномовний приклад.
Іде Лєтрик до лікаря виривати зуба, а слідом — Ногавичка, Федірцани, баба Вариводиха та ще з десяток прирічанців.
— Для чого прийшли? — питає лікар Лєтрика.
— Зуба рвати, — блідне зі страху Ілько.
— А ті чого стоять під вікном? — показує лікар на натовп прирічанців.
— Вони прийшли слухати, як я буду верещати.
А що вже говорити про розсудливість прирічанців. Захоче, скажімо, молодий хлопець женитися, одразу на пораду до батька.
— Хочу, няню, женитися.
— Маєш правду, — роздумливо мовить старий прирічанець, — раз у житті кожен мусить здуріти. Але перед цим хоч скажи, яку собі наречену знайшов?
— Чудова! — збуджено вигукує молодий прирічанець. — Дивіться, — починає рахувати на пальцях, — учена, вміє варити, прати, гроші рахувати, до того ж і придане має…
— Постій, постій, — перебиває прирічанець сина. — Ти скажи толком, на скількох дівчатах задумав одразу женитися…
Коротше, якщо говорити про всі достоїнства прирічанців, доведеться писати найменше дві повісті. Але, шануючи час і терпіння читачів, ставлю крапку. Сам же на цьому не заспокоюся.
Коли випадає засушливе літо, очима назбирую на обріях одинокі хмари і прошу їх понести благодатної вологи на спраглі прирічанські поля.
Коли небо ломиться від затяжних дощів, кожного дня шукаю сонце і молю його зігріти, обласкати гору Меланю, трьох братів-горіхів і передати щирі вітання Ногавичці, Лєтрикові, Вариводисі, Федірцанам, усім прирічанцям, а також їх сусідам лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, волячівцям. Хай живуть у любові і злагоді, мирно трудяться на своїх полях, у щасті ростять дітей, доки світить сонце, доки цвіте і родить Земля, доля якої на людській совісті…
ЧИМ БИ НЕ БАВИЛИСЯ ПАНИ, ЛЕМ БИ НЕ БУЛО ВІЙНИ!
Лесі й Тарасові присвячую
Збийвіч,
або ж
Кіна не буде
— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.
— То все дощі, — по-філософськи резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх й мітлою не виб’єш із села.
— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену? — гукає із сіней батько.
Осел рогатий — це я. Прокинувся уже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те, що вставати, а жити взагалі. Доживає моє солоденьке літо, через кілька день школа і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології.Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало своєрідним ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю у пана учителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло, або ж, принаймні, свідомо дати згоду вирвати собі у писку всі здорові зуби.
Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті: адже учитель був нашим першим сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас, скажімо, бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: “Зате наш сусіда — живий учитель!”. І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон європейської чоловічої вроди — був вхожим у елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що стара при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.
— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, глибоко шепотіла вона.
— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й траву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учитель. — Змізніть’ми наохтема з очей і повісьте колодицю на писок, бо коли почує!… О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру!
Проте баба, будучи вихована у старих, глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, посланці Всевишнього. І тому старенька з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших історичних вождів-антагоністів, під мудрим керівництвом яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо на всяк випадок постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно-велетенські земні простори, небеса і води Господні, вожді, заради яких гинули мільйони, зникали цілі народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було добре, затишно, блаженно…