— Так, так, моя солодинька! Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того, ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.
Баба Фіскарошка нищівним поглядом змірює його і, простягнувши руку у потаємний куток за шафу, мовила:
— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса: доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть дякую забули сказати.
Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин і Фіскарошка міниться: в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка, і вуста осяває блаженна усмішка.
— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно баба по грудях.
— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.
Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.
Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво, талант усіх часів і народів. Фіскарошчині дулі — в залежності від того, кому їх дарує — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба… А в залежності від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля одразу мала обличчя то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє, найся не приказує. Проте, коли Фіскарошка займалась вогнем праведного гніву, — дуля одразу злітала хижаком і одночасно ставала викапаним дідом Наполійоном.
Так і тепер.
— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш в писок, — заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.
Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано одкрився із-за дещо неординарних обставин.
Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, оцінюючи рівень знань сільських вундеркіндів. Загалом непоганий захід мав ще й зворотній і, гадається, найсвітліший бік медалі — після уроків гарно й весело повеселитись за державний кошт. Бувало, що після відкритого дня окремих сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед останнім днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи уже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості одкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений, спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.
— Кедвешні мої Марько і Мішку!… Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла! Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей… Хто перший? Богонько і сусіда! Я ваш сусіда… І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика…
Після роз’яснення учителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а увечері суворо мовила:
— Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!
— А чому? — похопився я.
— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! — гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.
О, сили Небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені яйця… Але! О, сили Небесні! Як тільки-но баба мовила, що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико захотілось до тої дурної школи! Миттєво з’явилося таке відчуття, ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб, а мене, який найбільше зробив для того, аби цей скарб добути, захотіли зловісно ошукати і кинути, як нетямущого невігласа! І я вже у постелі запалився таким гнівом, що й не відаю, як перина наді мною не спалахнула… Гнівачка помалу змінилась на великий жаль… І тепер в мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі, у день відкритих дверей, усім одчиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик, лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів і заплакав… Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у сні плакав: коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я весь опухлий, наче з бджолами у вулику переспав. Звісно, прокинувся я з твердим наміром: аби мене танками тримали вдома, все одно до школи піду! Нема дурних!
Не буду вдаватись до опису подробиць і того шоку і жаху, який охопив мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до школи навіть при тій умові, аби з неба вила впереміш із циганськими дітьми падали… Мене пробували пов’язати і заперти у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам, коли вдадуться до акції насильства над моїм жагучим волевиявленням, я той хлів пущу вогнем, а все сімейство — із торбою по світу. Усі знали, що я своїх слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.
Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном Фийсою, Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру самогонки.
— Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку панам, — напучувала, проводжаючи мене із двору з таким трагічним виглядом, наче йду на фронт, — бо ще, дитино, ніхто не змайстрував тих дверей, аби їх пляшкою не одчинили…
— Я не буду давати сесю вонючу паленку нікому, — пручався я…
— Не будь дурний, Митьку… Ти не знаєш, як ото є:
сердечно продекламувала мені услід баба.
В житті я бачив білий колір різних відтінків — від заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи — ні до тих пір, ані опісля, — не видів. Його сиве волосся якось аж почало ворушитися й іскрити, обличчя зблідло, як крейда, і навіть вічно червоний ніс на очах почав цвісти білою памороззю…
На щастя, в класі ще нікого з перевіряючих не було.
— А тебе, мальфуне таркастий, яка нечиста сила принесла? — простогнав учитель, цорконячи зубами.
— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь: коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.
— А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба…
— А што дідо із бабою… загнали вам паленки, — я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.
Мої „колеги” за партами почали хіхікати.
Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати — не вигнати, взяти пляшку — не взяти… Учитель аж боляче застогнав, але у цю мить в коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її у потаємний схрон під столом і випалив:
— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.
Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями — двома жінками і чоловіком.
— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.
Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить посерйознішали і набрали такого поважного і рішучого вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десантуванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса — як керівник цієї терористичної групи — навіть сльозу пустив: щоправда, невідомо, чи від страху, чи радості за своїх підопічних.
Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, одразу запримітив: одна пані — висока, сухоребра із банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку. Третій гість сидів біля стіни на останній парті: невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…»