— А ще я люблю історію, бо у ній много інтересних і смішних історій про всякі чудеса… Я раз дуже сміявся, коли прочитав, же у даяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову, як послідній свині…
Цей варварський звичай я одразу із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали у наше щасливе сьогодення! Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а, по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити…
Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряючі, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило… А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає…
— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.
Проте мене вже годі було зупинити чи задушити. Бачилося, у мою копоню* в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу не до сьомого, а семидесятого коліна.
— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну», і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію…
І тут почав таку лободу молотити!.. Леніна, приміром, я порівняв із опришком Пинтею і сказав, що про життя великого вождя я ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів… Великого друга всіх дітей, дружину Леніна, Надію Костянтинівну Крупську, я чогось заштовхав у казку про семеро козенят і провів яскраві паралелі між її доброю душею і материнською любов’ю старої кози.
Характеризуючи тогочасне щасливе сьогодення, вождя партії Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, на мою думку, для того, аби перегнати клятих американтошів, треба, аби Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо у таких цуравих топанках, у яких ходимо, не те що за Америкою, але й до вітру не добіжиш…
Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би усім не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.
Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке враження, що я ковтнув бочку проносного, але замість очікуваного ефекту із заднього боку — мене прорвало через рот… Нарешті, наслідуючи приклад нашого шкільного сонечка Марії Петрівни Крумплянки, теж вирішив закінчити відповідь високопоетичними рядками. Але оскільки мої поетичні таланти ще безнадійно дрімали, то вдався до плагіату і процитував вірш, який постійно наспівувала моя баба Фіскарошка:
Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Реакція на мою відповідь була дуже й дуже неадекватною. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях і щось загадково поміж собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і так перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.
Пан перевіряючий, наче вжалений у яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи довкола голови руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…» В цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй в лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.
— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, — подумав співчутливо я.
Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав, схлипуючи:
— Марько дорога, коли туман осімнадцятий ще молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене у берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову — і може пронести, айбо коли ринтавий мухомор уже і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію.
І пан Фийса, ковтаючи сльози впереміш із самогоном, розповів, як я, посилаючись на бабу, хотів взути Фіскарошку при помочі Микити Хрущова.
— Пане Фийсо, то не зовсім так! — запротестувала баба. — Сесе було коли Микита приїжджав у Великі Лучки до Анці Ладаніки, то у його чисть я сотворила стих…
У баби Фіскарошки справді були незвичні здібності. Вона народилася німою і до шести років не промовила ані слова. Але якось перед новим навчальним роком до хати завітали учителі, аби записати маленьку Марьку до школи:
— Їй учитися дарма, бо дівка німа, — відповів бабин няньо.
Але тоді ще маленькій дівчинці дуже хотілося межи дітей, до школи! І почуте від батька настільки ошелешило Марьку, що від неймовірного стресу вона одразу заговорила. Але найдивніше — заговорила віршами. І пройшло чимало часу, поки баба відтак навчилася нормальної людської мови. Проте бувають періоди — особливо в часи житейських потрясінь, — коли в баби починається віршований понос…
— …Так ось я, — продовжила Фіскарошка, — сотворила Микитові дуже файного вірша:
Не встигла бідна Фіскарошка додекламувати свого «файного вірша» до кінця, як пан Фийса скрикнув і без пам’яті звалився на підлогу…
Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук, тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Якось несамохіть глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо. Від побаченого спершу непевний вітерець холодком обвіяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку ніби вдарило струмом неймовірної напруги.
— Тепер я всьо зрозуміла! Не инак, як нашому дітвакові ворожать! — луснувши себе по чолу, скрикнула Фіскарошка. — Треба щось чинити, бо бідного Митрика так зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.
І баба почала рішуче діяти! Того ж вечора метнула собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної у селі за революційний характер Кларою Цеткін.
Опісля довгих і виснажливих магічних ритуалів, під час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, доморощена Клара Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо у решето і таємниче протягнула:
— Хворий вітер котиться із Бразилії…
— О, я так і догадувалася! — заверещала, сплеснувши руками, Фіскарошка.
На північній околиці села, нареченій Бразилією, стояла садиба діда Наполійона.
— То лем од Наполійонів може котитися на колесі, кочерзі і летіти на вінику дурний віхор! Як мені давно не лупнуло у копоню, же то босорканське кубло точить душу нашого маленького праведника! — не могла із собою впоратись Фіскарошка.
— Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обійстю того, на кого думаєте — і хворий вітер згине навхтема! — дала мудру раду Клара Цеткіна Фіскарошці.