Мікроба по своїй натурі теж загалом була людиною незлобливою, незлостивою… Просто стрийна являла собою згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу постійно осявали якісь геніальні ідеї. Вона з гиком, писком і виском, агітуючи усіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати у життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона уже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з іменем якої починала свій день… Розповідають, що за часів чехів і мадярів Мікроба за один день могла вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії, а увечері лягала спати уже взагалі безпартійною і позаблоковою.
Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — «вони кріпко поцюлювалися». Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями у затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка одразу старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки…
— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить…
— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: «Ага… ти, килава чалапіндошко, так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала…
Після таких сердечних компліментів заходимо до хати.
Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, але на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, але й пузові свято.
Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети… А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові… Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках… Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім’я ваших кендюхів!
"Дякуємо… красно дякуємо” — думаючи собі: нас двічі не треба просити — І, блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну стратегічну позицію за столом — де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи стримано губи, масно говорить: «Анцьо ороньові, такі смакоти наготували сьте, што лем би ангеликів частувати», а сама достоту думає: «Найся не приказує, аби сьмо із Мішком по дорозі домів лем понос не дістали..» Мені то все до мачки… Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх так, аж очі за потилицю заходять.
— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з’їмо…»
Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую, піддаюся революційній стихії, і взагалі гостро реагую на оточуючий світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити уже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт: недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними чуваками, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів’я — марнотою-марнот… Так і тепер: намолотившись смачних наїдків, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина… А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню у куточку і впав, як пітон, у всесвітню дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Річ у тім, що із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодна гостина, весілля, хрестини чи уродини не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось невід’ємним атрибутом сімейних торжеств, вірніше б сказати — непорушним ритуалом: бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі у Лохові чи Бобовищах, дід Соломон одразу прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:
— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?
— Ні, потятко, се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба, позіхаючи.
Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найбільш значимих сімейних подій і торжеств. Якщо ж гостина завершувалась тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорилося, між іншим, «…малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили і тихинько розойшлися…». Але про таке ніхто не пам’ятав, вірніше, принципово не хотів згадувати.
І ось ця історична, найбільш жадана для мене мить наступила. Стрийна Мікроба вручила урочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти… Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи— Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі, тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і став віднедавна партєйним активістом. І, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди:
Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:
— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачіської торговиці. Никай: тварь має, як ракошинський мясник, а писок — як куряча гузиця.
— Неправда, Мішку, — одразу заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачіський шпікулянт, а гірше — воко у воко — старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!
І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», аніж на почесне місце у хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси. Цей сільський феномен, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх ватажків і отаманів. І дуже успішно і дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику… На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, доморощений Ван-Гог відповідав: часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється у нього під час роботи над писками комуністичних начальників.