— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, популудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому… Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.
— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано…
— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася у ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила. — Щастя припреться до нас сьогодні!..
Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і у хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.
— Мамко мої, рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.
Мені стало моторошно. І наскільки не парко під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякали і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацією, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:
— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?
— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: “Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце!..”
— Так і казав? — перепитала з іронією баба.
— Так і казав — гуси пасти!
— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт!?
— Не Будапешт, а Рим!… гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.
Історія, як я вже неводнораз згадував у попередньому письмі, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу…
— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів… — ще раз підкреслив інтелігентно я із-під перини…
— То єден фрас!.. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт… і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.
І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи діда, прошипіла:
— Так сесе і є твоя помаранчова паніка?.. Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив! Ну почекай, будеш ти у мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить?!.
Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли із хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.
Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги — печі і тільки винувато кліпав.
— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — видите, усі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах! Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!
— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили… хай би і невеликі піньозі… А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре! О, то є большевицькі зарази!..
Я ж в цей час сумирно лежу під периною… Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, “на Боже”, ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те, що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.
…Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: усі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або ж на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.
Ось і нещодавно на наші й без того мудрі школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла у собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — “хімія”. Воно продзвеніло у моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духм’яно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще “єгипетською наукою” і вона має такі ж давні і могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів: переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни…
Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення… І в ту ж мить одразу народилась мрія — перетворити мого мученика-учителя пана Фийсу в цапа і оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати із хімією!
Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.
— Бабо, ви знаєте, що п’єте?! — навіжено закричав я.
Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.
— Ви п’єте аш два о! — закричав я.
Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі і старенька зайшлася диким кашлем.
— Яку… яку… мару я п’ю? — нарешті спромоглася запитати.
— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.
Фіскарошка не на жарт перелякалась: горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились і, йойкнувши, опустилася на ослінчик.
— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала вона благально.
— Не бійтесь, фрас вас не возьме… Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!
— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку? — все ще не ймучи віри, питала баба.
— Бабо, ви што: ниськи із пеца упали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її!
— Айбо я пила воду!
— Так! Пили воду! А вна по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула!
Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилась, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо…
— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії! — рішуче сказала Соломонові.
Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.
— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь! — попередив суворо я.
— От ви всю жізнь сидите коло пічки!.. А знаєте, чим ви дихаєте?!
— Божим воздухом живу і дихаву! — прорік протяжно Соломон.
— Ой ні! Ви дихаєте це о два — вуглекислим газом, що йде з пічки! Він дійсно отруйний! — ошелешив я діда.
Соломон спробував припіднятися, але в поперек одразу наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі — до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.
Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже колоритною фантазією. І коли я вимовив СО2, дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви О, які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи: коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба із усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі. І цим, видно, вибила чоловікові з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав увагу на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік: