— Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на винобрання, — мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки за моє народження.
Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але та відмовилась. Почувши пропозицію випити, у мене знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я одразу закричав і простягнув до пляшки рученята.
— Буде злодієм і бандітом! — по-філософськи проконстатувала Кутузовка. — Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне руки до чужого. Будь здорова, Аньцько!
На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю дорогою. А мамка ніяк не могли вирішити: повертатися додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.
Мамка мої були дуже акуратні і великою газдинею слова. Вони усвідомлювали: на неї чекають, що руки тепер на винобранні дуже потрібні… Отож, трохи відпочивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку подибали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене під виноградний кущ і гукнули рідню.
Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки полюлюкали, пойойкали, поприплювали мене, аби не зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарошка не могла одірвати від мене очей: і здивування, і захоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки розчарування світилось у них. Потім взяла мене на руки, розгорнула фартух, прокурорським поглядом з ніг до голови обдивилася і лиш тоді полегшено, але твердо прорекла:
— Істину кажу — то є тверда наша файта!* Буде з нього або великий злодій, або міністер.
І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.
Ось я лежу під виноградним кущем… Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на древі тім печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою і ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зелене небо, густо устелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева — останні діточки у житті бабусі-яблуні… Тому старенька із якимось острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, аби випадково не виронити його із рук…
А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості прилаторична долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість. І весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка — гора Ловачка.
— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.
Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує уверх. Я дивлюсь у небеса і бачу, як над мамкою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.
— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.
Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.
А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який, власне, і спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову, на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів — охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити у серцях підтоптаних любовників гаму хвилюючих емоцій… Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають одразу, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я у серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А виглядало це так…
Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика: після церковного освячення, за традицією, мусіло йти і світське хрещення.
Барон замовив собі і герцогині горілки і пива. А мене, аби не заважав молодятам чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за мамку, за нянька… І тут барон висловив мрію — чи не обзавестися найближчим часом вже і їм з герцогинею, таким потятком, як я…
Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки — і полетіли у голові всі стрілки…
Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: “Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…"
І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:
— Я тобі не клепав!
— Та то не ти, Ілечку, — знову ляпнула шалена герцогиня. — То мене в Лавках напомпували.
І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася… Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку страшну наругу над нею вчинила нечиста сила.
Виявилося, кілька місяців тому герцогиня із матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі на мамку напала страшна дристалка… Стара так кріпко засіла в кукурудзі, як руська розвідниця — танками би її звідти не вибили. Отож, герцогиня мусіла йти сама.
— Як? У Лавки сама! — заричав барон. — Там же єдні жівани і курваші!
— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила Едінбурзька. — Вони сказали: “Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку”.
— Я так і знав! — сплеснув руками Калошня. — 3 ким поведешся — од того й забеременієш!
Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: “Коли весілля закінчилося, усіх дружок поклали спати у кухню… Я штось довго ся вертіла… вертіла… І раз лем виджу через вікно: лізе штось дуже лохматоє і страшноє. Остановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати… Я — шусть рукою, а в нього, най ся не приказує, хвостище, як ручище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище райбало вовсю. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую… бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: “Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив.” І чинюся, што далі сплю…
— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали?! — репетував барон.
— Но, та пак коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.
— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, — плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми…
— Ви таке дурне чули, Пітю: з ким поведешся — од того й забеременієш? — звернулась до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти…
І, грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.
А я тим часом і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче: і не відав, чи ніжно милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом я збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилась по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами “Біломорканал”, прілими пряниками, маринованою кількою і, конєшно, перегаром “Московської” чи… Доки я, спеленаний на столі, пригадував, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.