— Ану, бидло, додому. Що, у тебе свого розуму немає?
І, гордо піднявши голову, віднині не пан Пийтер, а Петро Степанович Ногавичка, твердою ходою рушив додому укладати перемир’я між двома ворогуючими державами.
Прирічанська місія,
або ж
Під прапором модерних ногавиць
Що й говорити, роки гігантськими жорнами до останку перетерли тяжку минувшину села. Сучасний прирічанець з ніг до голови механізований, моторизований і електризований.
Скажімо, побились люто у давнину Меланя з Федірцаном. Чоловік зібрав свої манатки і пішов у світ, куди очі повели. Через день-два злоба у серці Мелані зів’яла, а ще по якімось часі жінка тяжко забанувала за чоловіком. Кинувши об поріг гордість, ладнає Федірцаня торбу і прошкує в далекі села шукати по родичах чоловіка. Пройде тиждень, а то й більше, доки знайде Петра і, б’ючи на колінах поклони, умовить повернутись до Прирічного, бо без нього для Мелані у селі і вранішні когути не співають, а плачуть.
Зовсім інші справи сьогодні. Утече після сварки з хати зять Федірцані — а має хлопець одну слабість: після бійки в сім’ї завжди повертає до колишніх своїх полюбовниць, — Меланя із дочкою чимчикують на пошту і відбивають двадцять п’ять телеграм до всіх родичів зятя у навколишні села: “Чи немає вас Василя крапка”.
Назавтра двадцять п’ять родин з різних сіл заспокоять Федірцанів: “Василь нас живий здоровий крапка”.
Науково-технічна революція у деякій мірі розпестила прирічанців.
Взяти хоча б Вариводиху. Аби задобрити свої ревматичні кістки, Поланя колись годинами кип’ятила на ніч воду для грілок. Нині ж лягає спокійно в ліжко, включає електрогрілку і, розімліла від тепла, солодко засинає, забуваючи виключити прилад. Десь опівночі, не витримуючи напруги, електрогрілка спалахує під Вариводихою. У такий спосіб уже згоріло п’ять перин. Але чим не пожертвуєш в ім’я технічного прогресу. Електрика стала прирічанцям вірним слугою: і варить, і смажить, і прибирає, і звеселяє… При цьому сельчани ніколи не забувають, перед ким у вічному боргу за таку благодать.
На початку п’ятдесятих років Прирічне почали електрифікувати. Вздовж вулиць швидко виросли стовпи і на довгий час намертво застигли — немає дроту. Голова колгоспу Дмитро Лазар тільки йому відомими шляхами довідався, що на станції у тупику стоїть вагон з дорогоцінним металом. Але як його добути?
Цю місію поклали на двох знаменитих прирічанців — колгоспного завгоспа Ногавичку і сільського монтера Лєтрика. Аби, знову ж повторюю, не накликати на себе гнів прирічанців, цю оповідь мушу викласти у всіх подробицях із їх слів.
…Тільки зазоріло, Ногавичка був на ногах. Гелена ще солодко посвистувала носом на своїй половині. Демаркаційна лінія хоча і була недавно стерта з лиця підлоги, Ногавичка і Гелена продовжували політику територіальної незалежності. Кричуще порушував її тільки Йосько — син демонстративно перетяг своє ліжко на колишній кордон, і ніякі умовляння не могли заставити нащадка поступитися.
Ногавичка, як завжди, коли мав вершити справи державної ваги, одягнув свої модерні штани.
Аби читач мав уявлення, про які штани йде мова, мусимо знову повернутися у віддалені часи — період першої світової війни, коли доблесний вояк Австро-Угорської монархії Степан Ногавичка, батько Петра Ногавички, повернувся живий-здоровий з фронту і приніс у дарунок жінці великий пакунок. Терезія, згораючи від нетерпіння, розірвала його і ахнула — перед нею лежало кілька пропахлих димом шовкових прапорів невідомих армій. Жінка старанно випрала прапори і заховала на довгий час у скриню, маючи намір пошити чоловікові сорочку, а собі спідницю.
Про матерію було згадано аж у тридцятих роках, коли Ногавичці-старшому у знаменитій бійці із лопухівцями за гору Меланю порвали на клапті останні ногавиці. Отут і знадобились прапори — за якийсь час Терезія пошила із них знамениті на всі села штани.
Все минулось би добре, коли б герб покійної Австро-Угорської монархії не опинився на тому місці, яким пригвинчуємо себе до стільця. Ця картина смертельно обурила якогось старого угорського панка, що випадково забрів у Прирічне. І хоч штани були терміново сховані у такому місці, де ціла армія детективів не знайшла б, Ногавичку-старшого віддали у руки правосуддя: за наругу над славним минулим держави його було наказано двадцятьма п’ятьма роками тюрми.
Якщо судити по одному з листів Ногавички-батька до сім’ї, така кара його не дуже засмутила: “Через гори, через бучки — прямо дорогій Терезі у ручки, — писав він з тюрми. — Дорога моя жоно, я живий, здоровий, чого і тобі желаю. Во первих строках мого письма попрошу тебе дати у церкву на службу за пана Хортія і помолитися за його здоров’я. Жив я при разних владах, мені тепер уже сімдесят, і думав, що помру, а пан Хорті дарує мені життя ще на двадцять п’ять годів. Дай йому, Боже, здоров’я. Амінь…”
Батькові штани, як дорога пам’ятка, перейшли у спадщину найстаршому, Петрові. З тих пір Ногавичка-син не розлучається з ними і свято вірить, що саме в штанях-прапорах найбільше щастить.
Отже, Ногавичка одягнув модерні ногавиці, накинув на плечі новенький піджак — недавню премію “за… сумлінне виконання своїх обов’язків на службовому посту…” — так значилося у протоколі правління — і вийшов на двір. Сполоснув у цебрі обличчя, тут же витер його рукавом — неуважність-бо притаманна усім великим людям. Потім пильно оглянувся довкола, чи бува хто не підглядає, обернувся до сходу, що палав стожарами над горою Меланею, і, опустивши у святій покорі очі, тричі ревно перехрестився, склав долоні на грудях і пристрасно зашепотів:
— Боже, допоможи нам із Лєтриком сьогодні. Ти прости йому, Господи. Хоч і грішна він душа, що не вірить тобі, зате добра і порядна людина.
Потім умовк і, дивлячись на палаюче крайнебо, подумав скорботно: “Послав би зараз Господь якесь знамено, що почув мою молитву…”
Не встиг Ногавичка допрясти думку до кінця, як потилицю обдало гарячим подихом і страшний удар в межипліччя аж підкинув святого прохача. Падаючи, Ногавичка зачепив ногою цебро, з усієї сили урізався головою в зруб колодязя. “Господи, за що така кара, я ж тільки таку мізерію попросив…” — почав очунювати сумлінний і принциповий завгосп.
У цю мить над вухом знову хтось гаряче і тяжко зітхнув. Ногавичка зіщулився, чекаючи нового “знамена Божого”, але на великий подив “знаменоносець” ніжно лизнув його у потилицю і тихо мекнув.
Завгосп обернув голову і мало розуму не лишився.
— Доброго ранку, пане Пийтер, — сказала йому ласкаво стара, мудра коза Клара — єдина спадщина, що дісталась Гелені від покійного батька.
— Грім би тебе ясний спалив! — плюнув козі межи очі.
— Ну, чого ви так некультурно, — мекнула Клара, обтираючи ратицями слину. — Хіба пожартувати не можна, пане Пийтер.
Клара ніяк не хотіла визнати нової посади Ногавички і називала його по старій пам’яті.
— Все! Терпець урвався. Пофіглюєш, небого, під ножем, — твердо вирішив Ногавичка.
Коза з ніжно-поетичною кличкою Клара була найстрашнішою і найпідступнішою зброєю в арсеналі Гелени. Не приведи Боже десь замріятись вічно задуманому над світовими проблемами Ногавичці, як страшні, зігнуті у підкову роги Клари уже лічили ребра на згорьованій життям спині завгоспа. Зойкне на все обійстя Ногавичка, а Клара прудко відбіжить і медовим голоском: “Добрий день, пане Пийтер. Над чим замислились?”
У старі часи, коли залізна лінія кордону перетинала хату, підступна Гелена могла вдатися ще й до страшніших методів. Замкне голодну Клару у хліві, а сама на день-два збереться гостювати у Вонігово до сестри. Коза мекає жалібно у Гелениному хліві, аж душу вириває Ногавичці.
У такі часи з’являлося бажання цокнути сокирою по голові Клару, і квит. Однак страх перед законом спиняв караючу руку. А одного разу прийшло, здавалось би, єдине правильне і вже остаточне рішення — спалити уночі хлів разом із козою. І тільки гірка, але мудра думка, що з хлівом заразом може згоріти дотла хата, і на цей раз спасла Клару.
Проте зараз тільки миттєвий кінець світу міг урятувати козу. Ногавичка зайшов у хлів, відшукав під бочкою схованого налигача і єлейним голосом покликав: