— Пане капітан! Пане капітан! — божевільно закричав дід і побіг по вулиці.
— А… старий знакомий, прівєт тєбє, прівєт! — зрадів і собі офіцірь.
— Пане капітан, ви живі, вам нічево ніє! — кинувся Соломон навперейми коневі.
— А што должно било случіться?
— Та нічево… Просто я очінь радуюся, што ви живіє і нєврєдімиє!
— Слушай, старік, ета твоя вчерашняя водочка інтелігентная!.. Я потом всю ночь єщо с однім інтересним старікашкой піл, но, ізвіні, такой крутой уже не пробовал.
— Ви ще… єщо… того… пілі вчера?! — ледь не ошалів дід.
— А што било дєлать… раз русского офіцера просють — не отказать же! Да, кстаті, нємножко в голове пашаліваєт — у тебя для поправкі здоров’я нічєво нє осталось?
— Пане капітане, подьте лем до хижі — покупатися у паленьці можете!
І тут дід уже справді не жалів. Побіг у підвал, витяг десятилітрову корчагу, націдив повне горня і подав капітану. Той, гухнувши, випив і закусив помідорою. Дід тут же спробував наповнити ще раз, але капітан поклав долоню на горня і суворо сказав:
— Хватіть! Каждому человєку надо знать свою мєру!..
— Правильно! — підтакнув дідо. — Кто не знаєт мєри, тот нє уважаєт ні сібя, ні свою семью!
— Кстаті, а гдє твоя семья? — поцікавився, ніби між іншим, капітан.
— Йой, мали би сьте дольку, пане капітан. Вшитка моя фамилія з учорашнього дня так полюбила руських, што єщо вечером розбіглася по селам агітіровать за совєтську власть! — випалив, не мигнувши оком, дід Соломон.
Обціловуючи чи не до кожної волосинки руського капітана, дід налив йому на дорогу ще й алюмінієву баклагу і попрощалися.
Після Соломон зайшов до хати, став перед портретом імператора Франца Йовжки і їдко запитав:
— Ну, што, ваше веліченство Йовжко, як то ми з тобою воювали?
Переляканий імператор ніяково стенув плечима.
— Ми з тобою, цімборе, воювали, воювали і Австро-Мадярську імперію просвистали, — продовжував Соломон. — А чому? Бо пили штемпликами!
Марія-Терезія й собі не витерпіла й вліпила з усього розмаху свого нащадка по потилиці — бідний імператор тільки заскімлив.
— А я вам скажу ось што, мамко-королево, — дід звернувся до Марії-Терезії. — Та й ти, цімборо, слухай, — суворо попередив імператора. — Армія, де є такі капітани і вояки, што можуть випити відро паленьки і нич їм ніє, така армія, дорогі мої, — непереможна! Таку армію ніколи і ніде не остановить ніяка силища у світі!
Ці пророчі слова діда Соломона я, лежачи у колисці, пам’ятатиму до судної хвилини… Вони стали дороговказом на все життя — хто не п’є, то й не вояк, а мамля і бабрак!.. І ще хотів би трохи забігти поперед себе… Нині багато пророків місцевого значення порпаються і намагаються переосмислити прихід руських у 1944 році на Закарпаття. Не вступатиму із вченими людьми у полеміку, бо мудро кажуть: коли хочеш дуже швидко покінчити життя самогубством, не біжи топитися, а ліпше вступи із деякими професорами у політичну дискусію… Особисто можу підтвердити тільки одне: в образі руського капітана сов’єтська власть принесла всім моїм родакам віру у те, що можливості людського організму невичерпні — можеш пити до безкінечності і фрас тя не возьме!
І тому після пам’ятної гостини із руським капітаном у нашій хаті одразу зникли штемплики і назавжди прописалися двістіграмові гранчаки. І вже ніхто ніколи не чекав, аби випала велика нагода — і тільки тоді пригубити. П’ють акуратно і, головне, систематично, бо, як казав мудро дід Соломон:
“Коли із самого рана челядник не прийме на душу сто грам — день пішов цапові під хвіст!”
…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку у нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:
— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте: ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін ще будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.
А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.
— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики обгортати.
— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.
— А чого двоє — троїчко — я, ти і дідо…
Вістка про моє виключення зі школи через дурну хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після страшного потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.
— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитись з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?!
— Митьку, ти не кричи так на дідика, — каже несподівано ласкаво баба. — Він, сигінятко, тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?
— Но та тогди, давайте, викоплемо йому у саду яму, то най там і спить.
— А чому в ямі?
— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.
До речі, не подумайте, що наш дідико все життя куняли біля печі. Колись Соломон був чоловіком швидкоруким, легким на підйом, а до того ще й із мухою у носі — у “гарячих” дискусіях міг преспокійно заткнути Фіскарошку за пояс. Баба колись діда боялася гірше грому.
… Це сталося теж після приходу руських.
З тамтого боку Ловачки, у глухій хащі, жив нечистий Янко. Мешкав тут біс уже років тисячу, а може, й більше. Загалом біс був по натурі добряк, лагідний, ніколи не чинив жителям довколишніх сіл зла… Більше того: Янко, мабуть, єдиний серед усіх нечистих світу був до всього вельми талановитим музикантом, співаком і художником… Бувало, як обложать села дощі, Янко візьме скрипку, всядеться на голову Ловачки і як затягне світлу новту — небеса одразу добрішають й вітри тут же женуть хмари пастися на чужі гори і села. Як вдарить засуха, Янко знову за гуслі, і вже на їх чистий голос із невідомих світів збігаються теплі і світлі дощі… Тут, під Янкову музику, бачилося, і земля родила щедріше, і трави росли буйніші, і дерева не могли нахвалитись рясними плодами. Та у долю тисячолітнього біса увірвалось нещастя — молода жона Маня. Подейкували, що руська босорканя у 1944 році приблудила сюди із комуніштами і підчепила Янка у якійсь корчмі, де старий вечорами грав на танцях червоним освободителям. З тих пір нечистого наче підмінили: за намовою бісиці почав красти — щопрада, не від своїх людей, а в основному від освободителів і великих начальників. Хай буде і так, а все’дно — гріх, неспасенний гріх. І це вельми мучило щезника, а вдіяти нічого не міг, бо надто вже кохав руську красуню-відьму. І почав Янко, борячись із коханням і гріхом, все частіше запивати…
Сельчани майже кожного дня находили Янка то в ярку, то на обочині дороги, то прямо в калюжах, брали попідруч, або звалювали на спину і волокли п’яного, як чіп, фраса в глуху хащу до печери. Звісна річ, скоро добрий сільський біс зійшов на фуч… І вже несила було зривати замки на крамницях, перекушувати грати на особняках, визволених освободителями від законних газдів, ганятися по началь ницьких курниках. Янко зранку напивався, потім брав до рук гуслі і йшов у корчму… І як не намагався грати, зраджена скрипка враз оніміла і вперто мовчала, а якщо й щастило видобути з неї якийсь звук — тільки глибокий людський стогін. І тоді сільський біс матюкався і грозив справити на землі новий всесвітній потоп. Звісно, з такого чоловіка хосна, як із жаливи полотна. Й аби не задерти уверх костомахи, взялася за нечисті діла Янкова кохана жона Маня. Ця крамниць не розбивала, особняків не обкрадала й птицю по курниках не ганяла… Їй більше до душі припав древній звичай — ночами шастати по людських хлівах і брати від корів молоко…