— Христос воскрес, Ільку, — нарочито благим тоном мовив Ногавичка і підійшов до Ілька.
— Во-о-і-і-стину, — промимрив Лєтрик.
Притулившись до ларька, він безживними очима дивився поверх базарного натовпу кудись удалечінь, ніби туди щойно полетіли документи і колгоспні гроші, і думав, що тепер уже, очевидно, перед ним дійсно простелиться довга-довга дорога, щоправда, не дуже весела, і сумнівно, чи в супроводі “найкрасивішої у світі жінки”.
— Плакали грошики, плакали, Ілечку, красавчику, — уїдливо кольнув Ногавичка і змахнув для годиться удавану сльозу.
Лєтрик помалу отямлювався. Що ж діяти? Шукати смаглявих віщунок у місті — все’дно, що просити грошей від завгоспа. Хоча остання думка трохи додала надії. Лєтрик добре знав, що Ногавичка не з тих людей, які йдуть на базар купувати корову з пустими кишенями, сподіваючись знайти гроші на дорозі: завгосп завжди на всяк випадок носив при собі чималу суму. Але як виманити? Освоївши в армії, мабуть, єдину науку, що найнадійніша оборона — це наступ, вдався саме до нього.
— Плакали, маєте правду, Петре Степановичу, — мовив байдуже, ніби й нічого не сталося. — А тепер поплачемо обидва.
— А я тут при чім, солоденький? — відразу насторожив вухо Ногавичка.
— А при тім, що відповідальність за гроші і документи несемо порівну.
— Значить, тобі розум забаламутили цигани, а я на старість літ маю за тебе у тюрмі сидіти! — закрутився, мов веретено, довкола Лєтрика Ногавичка: завгосп не на жарт перелякався.
— Як бачите, Петре Степановичу, видно, нам судьба така, — розвів руками Лєтрик. — Мені от не жалко себе, — роздумливо продовжував Ілько. — Кинуть десяток, переживу — молодий ще, нежонатий, але думаю про Вас, душа болить… У таких літах чоловік той десяток у тюрмі не протягне… — похитав головою.
— Не веди, не веди мене до ями, яку сам викопав! — закричав, уже не володіючи собою, Ногавичка і схопив Ілька за груди.
Хто зна, чим би ця сцена скінчилась, коли б не нагодився міліціонер.
— Товариші, прошу до порядку! — суворим голосом наказав старшина. — Що сталося?!
Лєтрик вмить оцінив становище, притьмом згріб ошелешеного Ногавичку в обійми і почав нестямно цілувати, бубнячи під ніс: “Дорогий мій, дорогий…”
А потім обернувся до міліціонера, мало не плачучи, показав на Ногавичку.
— Братець мій рідний знайшовся, товаришу міліціонер, десять літ не бачились. Радість яка!
Ногавичка тільки кивнув для згоди.
Міліціонер підозріло подивився на новоспечених братів і буркнув:
— Поздоровляю!
— Дякуємо красненько, — поклонився низько услід стражу порядку Лєтрик.
Обернувшись, він тричі сплюнув від поцілунків і обтер рукавом рота.
— Спасіння одне, Петре Степановичу, — мовив прокурорським тоном Лєтрик, пробираючись до виходу. — Мусите жертвувати грошима, тобто позичити мені.
— Солодкий мій, а звідки у мене гроші? Бог тому свідок, що, крім рубля на обід, ні копійки за душею.
— Цей свідок для мене, а для суду і поготів, не дуже переконливий.
— Ілечку, золотий, — вмовляв Ногавичка. — Ми ж люди, майте Бога у серці.
— Правду кажете, Петре Степановичу, але ліпше би мати гроші у кишенях, щоб від тюрми відкупитися.
Слово “тюрма” Лєтрик мовив з таким притиском, немов протягнув крізь губи лезо. Це безвідмовно подіяло на психічний стан Ногавички, якому після таких щирих братерських обіймів і поцілунків почав було спадати тягар з душі. Почувши про тюрму, завгосп зітхнув і вже хотів полізти у потаємну кишеню своїх модерних штанів за грошима, але тут його осяйнула нова думка.
— Ільку! — плеснув себе весело по чолу. — Є в нас, брате, гроші. А Клара?
Ця, здавалося б, весела новина не дуже позитивно вплинула на настрій Лєтрика: скільки ж то візьмеш за старезну козу. Потаємна кишеня у модерних штанях Ногавички — ось головний стратегічний удар, куди пильно мітив Лєтрик.
А Ногавичка йшов поруч і дякував у душі тій вранішній пророчій хвилині, коли Клара задумала огріти його у спину. Зараз завгосп уже й сумнівався, чи не було це вранці насправді “знамено Боже”.
Однак суперечливі думки швидко розвіялися — із прибазарної площі халабуда на колесах зникла, а разом з нею і Клара.
— Вуйку! — кинувся Ногавичка до гончаря, з якого недавно так тішився. — Куди поділася будка?!
Вусань невдоволено підняв повіки, що солодко дрімали на сонці, і пробасив:
— Яка будка?
— Ось тутечки, недалеко, ще годину тому стояла. Така на колесах, із залізним кільцем на задній стіні. Я козу до неї прив’язав.
Гончар якусь хвилину отетеріло дивився то на завгоспа, то на Лєтрика, а потім розгонисто і смачно засміявся на всю площу.
— Яка будка?! — слова ледь проривалися крізь густий сміх. — То ж автобус, машина, що людей возить по місту! А козу бачив, бачив, як бігла за автобусом!… — гуло і хрипло із грудей.
…Розбита невдачами, але нескорена духом, прирічанська місія сиділа у затінку високого старовинного будинку неподалік хлібного магазину. Сюди раз у раз вітер доносив щемливо пахучі запахи, які не так впливали на душевний стан, як на голодні шлунки.
— Петре Степановичу, — видобув тяжко знову ж таки з глибини не душі, а шлунку Лєтрик, — ви там про рубля говорили. Може, хоч по хлібині вийде?
Ногавичка, немов Цезар перед Рубіконом, довго мовчав і мислив. Потім підвівся.
— Пішли. Є мудра думка. Будемо ситі!
І по дорозі до магазину виклав план, який негайно був одобрений і затверджений головою місії.
Невдовзі завгосп і Лєтрик із виїденими зсередини свіжими хлібинами прямували базаром між довжелезних столів. За ними жінки жваво торгували молоком, сиром, сметаною.
Завгосп довго примірювався до кого підійти. А потім, перехрестивши у думках себе і Лєтрика, мигнув своєму начальнику і рушив до старенької бабусі — так безпечніше.
— Лийте лиш, бабо, сметану, — не торгуючись, із виглядом купця-товстосума, мовив завгосп і простягнув порожнину хліба. Старенька, певне, нічого не збагнувши, поспішливо взяла зі столу один із дзбанків і вилила у хлібину.
— Ой, перебачаюся, почім у Вас сметана? — заклопотано спитав завгосп.
— Сім рублів один глек, — догідливо усміхнулася бабуся.
— Ой, йо-йой, бабо! — вирячив здивовано очі Ногавичка. — Беріть ви собі за такі гроші сметану назад.
Старенька хотіла було поторгуватись, але невмолимий завгосп уже переливав сметану у глек — звичайно, добру її половину увібрала скорина свіжого хліба.
Можливо, план операції і увінчався б успіхом, проте трапилось непередбачене. У Лєтрика природою був вкладений загалом великий талант. Згадаймо, бодай, як Ілько зумів перед міліціонером за одну мить перетворити войовничу сцену у слізне братання. Однак, стомлений дорогою, виснажений голодом, на цей раз талант задрімав і мирно собі хропів у Лєтриковій голові. Побачивши, як хутко вправився Ногавичка із своїм задумом, Ілько, замість того, щоб підійти до когось іншого, попрямував до тієї ж бабусі.
Старенька, роззявивши рота, оніміло дивилась, як Ногавичка прямує поміж столів, а тут Лєтрик:
— Лийте, бабо, сюди! — простягнув і свою виїдену хлібину.
Стара метко вихопила із відра сметани варіху і щосили заліпила самовпевненому покупцеві межи очі. Доки Лєтрик протирав обличчя, бабуся, розмахуючи руками, пронизливим голосом репетувала на весь базар:
— Злодії!!! Ратуйте, люди добрі, ратуйте!!!
Ілько щосили дременув услід за Ногавичкою. Тут завгоспові треба було набрати терпіння і йти собі спокійно. Але страх сильніший за здоровий глузд. Він підхопив Ногавичку за ноги і щосили поніс між рядами.
— Рятуйте!!! — не роздумуючи, де злодії, кричали перелякані жінки.
Якийсь кривий дід підставив Ногавичці під ноги палицю, і славний прирічанець простягнувся кілька метрів на череві по землі.
Лєтрик, що шалено мчав за Ногавичкою, спіткнувся об розпростерте тіло і сам полетів. А далі, не розбираючи, де злодії, а де чесний народ, продавці і покупці лупили один одного чим попало. Особливо старався кривий дід.