Найбільше засмутився Ерік. Він розплакався, мов якесь дівчисько. Мені захотілося вбити Блайта просто на місці; прочухана, якого він дістав від свого тата Джеймса, рідного брата мого батька, на мій погляд, було замало з огляду на те, що він зробив з Еріком, моїм братом. Ерік був безутішним, він убивався горем через те, що сам створив річ, за допомогою якої Блайт знищив наших улюбленців. Він завжди був дещо сентиментальним, чуйним, кмітливим; до жахливого випадку, який із ним трапився, усі були переконані, що на нього очікувало велике майбутнє. Так чи інакше, але тоді з’явився Сад Черепів, ділянка великої, старої, частково перекопаної дюни за будинком, де ми ховали всіх наших померлих домашніх тварин. Спалені кролі поклали цьому початок. До них там уже лежав Старий Сол, утім то був лише поодинокий випадок.
Про те, що я хотів зробити з Блайтом, я не сказав нікому, навіть Еріку. Мудрість була притаманна мені навіть тоді, у ніжному п’ятирічному віці, коли більшість дітей постійно кажуть своїм батькам і друзям, що ненавидять їх і хочуть, аби ті померли. Я мовчав.
Коли Блайт завітав до нас наступного року, він зробився ще неприємнішим, аніж доти, оскільки в результаті нещасного випадку на дорозі йому відтяли ліву ногу вище коліна (хлопчик, з яким він грав у «хто перший засцить», загинув). Блайт гірко побивався через своє каліцтво; на той час йому виповнилося десять років і він був надзвичайно активною дитиною. Він удавав, що тієї мерзенної рожевої штуки, яку йому доводилося до себе пристібати, не існувало, що він не мав із нею нічого спільного. Блайту майже вдавалося їздити на велосипеді, він полюбляв боротися й грати у футбол, зазвичай на позиції воротаря. Мені тоді було лише шість, і хоча Блайт знав, що в глибокому дитинстві зі мною також трапився якийсь нещасний випадок, я, звісно ж, видавався йому набагато повносправнішим, аніж він сам. Він отримував величезну насолоду від того, що жбурляв мене на землю, боровся зі мною, бив мене кулаками й копав ногою. Я переконливо вдавав, що всі його грубі забавки мені до вподоби, та прикидався, що отримую від цього насолоду, десь протягом тижня, доки обдумував те, що б мені такого зробити з нашим двоюрідним братом.
Мій інший брат Пол тоді ще був живий. Він, Ерік і я мали розважати Блайта. Ми робили все, що могли, — показували йому наші улюблені місця, дозволяли бавитися з нашими іграшками, грали з ним. Іноді мені й Еріку доводилося стримувати Блайта, якщо тому спадало на думку кинути маленького Пола у воду, щоб подивитися, чи той попливе, або звалити на залізничну колію, що проходила через Портеніл, дерево, проте зазвичай це вдавалося нам на диво добре, хоча мене й дратувало, коли я бачив, що Ерік, який був Блайтовим однолітком, відчував перед ним страх.
І от одного спекотного дня, коли повітря кишіло комахами, а з моря віяв легенький бриз, ми всі розляглися на порослій травою галявині з південного боку будинку. Пол і Блайт поснули, а Ерік лежав, підклавши руки під голову, і сонно вдивлявся в яскраву блакить неба. Блайт відстібнув свій пустий пластиковий протез — той валявся у високій траві з переплутаними ремінцями. Я дочекався, доки Ерік поволі заснув; його голова м’яко схилилася на один бік, і він стулив повіки. Підвівшись, я вирушив на прогулянку й дійшов до Бункера. На той час він іще не відігравав у моєму житті такої важливої ролі, як тепер, однак навіть тоді мені подобалося це місце, і серед його прохолоди й темряви я почувався як удома. Це був старий бетонний дот, збудований перед початком останньої війни. Там мала стояти гармата, яка б обстрілювала затоку. Він стирчав із піску, наче великий сірий зуб. Я зайшов усередину й знайшов там змію. То була гадюка. Довгий час я її не помічав, оскільки був надто зайнятий тим, що виставляв із бійниць доту старий зогнилий стовп огорожі, вдаючи, нібито це зброя, і стріляв по уявних кораблях. Лише припинивши це й відійшовши в куток, щоб справити нужду, я поглянув у інший кут, де лежала купа іржавих бляшанок і старих пляшок; там я й побачив зубчастий візерунок сплячої змії.
Я майже одразу вирішив, що робитиму далі. Тихенько вийшовши надвір і знайшовши довгий шматок плавнику відповідної форми, я повернувся до Бункера, притиснув шию змії дерев’яччям та запхав її до першої-ліпшої іржавої бляшанки, у якої ще лишилася кришка.