Вийшовши на свіже й вогке вранішнє повітря, я рушив швидкою ходою, щоб не змерзнути й обігнути острів, доки не почався дощ. Пагорби за містом сховалися за хмарами, вітер дужчав, і море починало бушувати. На траві зібралася роса; під вагою краплин нерозкриті квіти хилилися до землі, окрім того, імла липла й до моїх Жертовних Стовпів, нагадуючи прозору кров, що виступала на висхлих головах і крихітних пересушених тушках.
Раптом над островом проревли два реактивні літаки. Два «ягуари» — крило до крила — на величезній швидкості пронеслися приблизно за сотню метрів над землею, умить перетнули весь острів і полетіли в бік моря. Я вороже на них зиркнув і рушив далі. Одного разу кілька років тому інша пара літаків добряче мене налякала. Завершивши тренувальні бомбардування на полігоні, розташованому за затокою, вони поверталися на незаконно низькій висоті й промчали над островом настільки неочікувано, що я аж підскочив у процесі виконання надзвичайно делікатної операції — спроби заманити до банки осу, яка сиділа на старому пеньку неподалік зруйнованої овечої кошари на північному кінці острова. Оса мене вжалила.
Того дня я сходив у місто, купив пластикову модель «ягуара», по обіді склеїв її докупи й за допомогою маленької бомби, виготовленої зі шматка труби, урочисто висадив у повітря на даху Бункера. Через два тижні один «ягуар» упав у море поблизу Нерна, щоправда, пілот устиг вчасно катапультуватися. Мені б хотілося думати, що то був прояв Сили, однак, підозрюю, насправді трапився збіг; сучасні реактивні літаки розбиваються настільки часто, що немає нічого дивного в тому, що влаштоване мною символічне знищення і справжня катастрофа відбулися з півмісячним інтервалом.
Я вмостився на земляному насипі над Мулистою протокою і з’їв яблуко. Сперся об молоде деревце; воно стало Вбивцею, коли було ще паростком. Тепер воно виросло й зробилося набагато вищим за мене, проте за часів мого дитинства, коли ми були з ним однакового зросту, це дерево слугувало мені катапультою, яка захищала південні підступи до острова. Зараз воно височіє над широкою протокою, забитою мулом кольору збройового металу, з якого стирчать роз’їдені уламки старого рибальського човна.
Після Історії зі Старим Солом я знайшов для цієї катапульти інше застосування, і тоді дерево перетворилося на Вбивцю, ставши карою для хом’яків, мишей і піщанок.
Пам’ятаю, що воно здатне було перекидати камінці завбільшки з кулак на пагорби протилежного берега, де вони приземлялися метрів за двадцять, а можливо, й далі за протокою, і, щойно я призвичаївся до його природного ритму, мені вдалося скоротити інтервал між пострілами до двох секунд. У секторі обстрілу, який сягав шістдесяти градусів, я міг посилати снаряди куди завгодно, змінюючи напрямок нахилу паростка. Звісно, маленьких тварин що дві секунди я не використовував; вони витрачалися по кілька штук на тиждень. Протягом півроку я був найкращим покупцем портенільської зоокрамниці — щосуботи навідувався туди по кілька тварючок, а також майже щомісяця купував у крамниці іграшок набір воланів для бадмінтону. Сумніваюся, що комусь, окрім мене, спадало на думку поєднати одне з іншим.
Звісно, усе це робилося з певною метою; я мало що роблю просто так. У такий спосіб я шукав череп Старого Сола.
Я пожбурив огризок яблука через протоку; із приємним чваканням він ляпнувся на протилежному березі в мул. Вирішивши, що настав час ретельно оглянути Бункер, я побіг підтюпцем уздовж берега до старого доту, огинаючи найпівденнішу дюну. Я зупинився й оглянув берег. Схоже, там не було нічого цікавого, однак я добре завчив учорашній урок — учора, коли я спинявся й принюхувався, мені також здавалося, що все було гаразд, а за якихось десять хвилин я вже боровся з кролем-камікадзе, — з огляду на це я збіг до підніжжя дюни й рушив до викинутих на берег уламків.
Там знайшлася пляшка. Геть слабкий ворог, до того ж порожній усередині. Я спустився до лінії прибою й пожбурив пляшку в море. Вона випірнула з води горлом догори й загойдалася на хвилях за десяток метрів від мене. Приплив ще не накрив гальку, тож я набрав цілу жменю камінців і почав цілити ними в пляшку. Ціль була достатньо близько, щоб можна було жбурляти з-під руки, а галька була майже однаковою за розмірами, тому мені вдалося досягнути високої точності: чотири камінці впали зовсім поряд, забризкавши пляшку водою, але п’ятий відбив їй горло. Правду кажучи, така собі перемога — вирішальна битва з пляшками відбулася багато років тому, невдовзі після того, як я навчився жбурляти камінці й уперше усвідомив, що море — мій ворог; тоді вони зазнали поразки. Незважаючи на це, море й досі час від часу мене випробовує, проте я не збираюся миритися з жодними зазіханнями на мою територію.