У підвалі стоїть приємна прохолода, до того ж там геть не відчувається вологи, і хоча я припускаю, що він розташований заледве вище рівня ґрунтових вод, схоже, батько знає, що робить, і цілком упевнений у тому, що вибухівка зберігається надійно, утім, як на мене, він почав дещо нею перейматись, зокрема після випадку, який трапився на Бомбовому Колі. (Визнаю: знову ж таки, моя провина. Моє друге вбивство — те, після якого, на мою думку, дехто з моїх родичів почав щось підозрювати.) Проте, якщо вона так його непокоїть, мені геть не зрозуміло, чому він її не здихається. Хай там як, але гадаю, що у випадку з цим кордитом він має якісь власні упередження. Його діймає щось пов’язане з минулим або ж мучить якийсь таємничий злий демон, символ усіх наших родинних злочинів, що зачаївся й, можливо, лишень вичікує вдалої миті, щоб заскочити нас зненацька.
Так чи інакше, доступу до підвалу в мене нема, тож я змушений стікати потом і возити купу залізних труб із міста, гнути їх, розрізати, розточувати, обтискати й знову гнути, затискаючи в лещатах, доки від моїх зусиль не почне скрипіти верстат, а з ним і весь сарай. Гадаю, це — ціле ремесло, і до того ж така праця вимагає неабияких навичок, та іноді мені все ж набридає з усім цим вовтузитись і лише думка про те, як саме я застосую ці маленькі чорні снаряди, змушує мене напружуватись і гнути горба далі.
Завершивши виготовляти бомби, я прибрав після себе в сараї й лише тоді пішов додому вечеряти.
— Він у розшуку, — несподівано мовив батько, запихаючись капустою із соєвим м’ясом.
Позирк його темних очей обпалив мене, мов спалах кіптявого полум’я; відтак батько знову втупився поглядом у їжу. Я ж хильнув із відкоркованої пляшки пива. Нова партія домашнього смакувала краще, ніж попередня, й до того ж вдалася міцнішою.
— Ерік?
— Так, Ерік. Його шукають на болотах.
— На болотах?
— Вони думають, він міг податися на болота.
— Ну, зрештою, це пояснює, чому вони шукають його саме там.
— Еге ж, — кивнув батько. — А що це ти там мугикаєш?
Я прокашлявся й знову взявся до своїх бургерів, удаючи, що слухаю.
— Я оце думав… — проказав він, запхав собі до рота ще більшу порцію зелено-коричневої суміші й ретельно її пережував.
Я все чекав, що ж він скаже далі. Батько мляво махнув ложкою:
— Яка довжина телефонного дроту?
— Згорнутого чи розтягнутого? — миттєво зреагував я, поставивши на стіл склянку пива.
Батько гмикнув і більше нічого не сказав, продовживши колупатись у своїй тарілці, якщо й не радий, то принаймні задоволений почутим. Я хильнув іще ковток.
— Хочеш, щоб я замовив для тебе з міста щось особливе? — урешті-решт запитав він, запиваючи вечерю натуральним апельсиновим соком.
Я заперечно похитав головою й хильнув пива.
— Ні, те саме, що й завжди, — знизав плечима.
— Картопля швидкого приготування, бургери з яловичиною, цукор, пиріжки, кукурудзяні пластівці й подібна бридня, так? — тато дещо глузливо вишкірився, хоча й проказав усе це доволі спокійно.
Я кивнув.
— Так. Цілком. Ти ж знаєш, що я люблю.
— Ти погано харчуєшся. Мені б слід бути з тобою суворішим.
Я нічого не відказав; лишень продовжував повільно жувати. Я був упевнений, що він стежив за мною з протилежного кінця столу, бовтаючи у своїй склянці сік і спостерігаючи, як я нахиляюся над тарілкою. Похитавши головою, батько підвівся з-за столу, прибрав за собою посуд і відніс його до раковини, щоб помити.
— Ідеш сьогодні гуляти? — відкрутивши кран, поцікавився він.
— Ні. Сьогодні я вдома. Завтра піду.
— Сподіваюсь, ти не припрешся додому п’яний мов чіп, як минулого разу. Колись тебе таки заарештують, і що тоді? Га?