…І справді як корабель. Ох і псих же!
4
Бомбове Коло
Я часто думав про себе як про державу чи принаймні як про місто. Мені здавалося, що те, як по-різному я сприймав ті чи інші ідеї, розглядав імовірні лінії поведінки тощо, нагадувало зміну політичних настроїв у межах країни. Я завжди схилявся до думки, що люди голосують за новий уряд не тому, що їм дійсно імпонує його політика, а лише тому, що їм хочеться змін. І чомусь їм здається, що з новим урядом вони заживуть краще. Народ, звісно, дурний, однак схоже на те, що всі ці речі стосуються радше настроїв, примх і загальної атмосфери, аніж ретельно зважених аргументів. Я відчуваю, що в моїй голові відбувається точнісінько те саме. Іноді мої думки й почуття суперечать одні одним, тому я й вирішив, що, вочевидь, у моєму мозку мешкає сила-силенна різних людей.
Наприклад, якась частина мене завжди відчувала почуття провини за вбивства Блайта, Пола та Есмеральди. Та сама частина тепер відчуває себе винною через те, що я помстився невинним кроликам за витівки одного паскудного самця. Утім я ставлюся до неї як до опозиційної партії в парламенті або критичної преси; вона закликає до совісті та пригальмовує певні процеси, однак наразі вона не при владі й навряд чи колись їй удасться там опинитись. Інша частина мене — расистська; імовірно, тому, що я майже не зустрічав людей із іншим кольором шкіри й мені відомо про них лише те, що я читаю в газетах і бачу по телевізору, де здебільшого говорять про їх численність і керуються презумпцією винності. Ця частина досі має на мене доволі сильний вплив, хоча я, звісно ж, розумію, що жодних логічних підстав для расової ненависті не існує. Щоразу, як я зустрічаю в Портенілі людей з іншим кольором шкіри, котрі купують собі сувеніри або зупиняються щось перехопити, я мрію, щоб вони про щось мене запитали й тоді я зміг би продемонструвати їм свою ввічливість та довести, що здоровий глузд сильніший за печерні інстинкти або виховання.
З цієї ж причини потреби в помсті кроликам не було. Потреби в помсті немає взагалі, навіть у великому світі. На мою думку, відплата людям, які лише опосередковано або ж випадково пов’язані з тими, хто заподіяв зло, потрібна винятково для того, щоб ті, хто вчиняють помсту, відчули себе краще. Це як у випадку зі смертним вироком — ви прагнете його тому, що він принесе задоволення особисто вам, а не тому, що вважаєте його засобом стримування чи вірите в ще якусь схожу дурню.
Кролі хоча б ніколи не дізнаються, що їм заподіяв шкоду Френк Колдгейм, на відміну від людей, які чудово розуміють, що чинять із ними зловмисники, і отже, помста призводить до цілком протилежного задуманому результату, радше підбурюючи до опору, аніж придушуючи його. Але я принаймні визнаю, що все це робиться лишень задля того, аби потішити своє еґо, зберегти почуття власної гідності, і просто заради задоволення, а не задля порятунку держави, підтримання справедливості чи вшанування честі полеглих.
Саме тому деякі частини мене ставилися до церемонії найменування нової рогатки як до забави, ба навіть дивилися на неї з презирством. Цей стан у моїй голові скидався на те, як інтелектуали глузують з релігії, не здатні заперечувати її вплив на маси. Під час обряду я змастив металеві, гумові й пластмасові деталі нової зброї вушною сіркою, шмарклями, кров’ю, сечею, пупковим пухом і піднігтьовим сиром, а тоді влаштував їй бойове хрещення, вистріливши по безкрилій осі, що повзала циферблатом Фабрики, порожнім джгутом, після чого заліпив собі ним по голій нозі й заробив синця.
Якісь частини мене вважали все це безглуздям, однак їх була абсолютна меншість. Решта мене знала, що такі речі працюють. Вони наділяли мене силою, робили частиною місця, яким я володів і де, власне, перебував. І від цього мені робилося добре.
Я знайшов в одному з альбомів, які тримав на горищі, фотографію Пола, де той був зображений немовлям, і після церемонії написав на зворотному боці фотокартки ім’я нової рогатки, обгорнув її довкола сталевої кульки, закріпив шматочком скотчу і, злізши з горища, вийшов у прохолодну мряку нового дня.
Я пішов до старого, вкритого тріщинами стапеля на північному кінці острова. Натягнувши джгут майже до максимуму, я вистрілив кулькою з фото, і та засвистіла в повітрі, перевертаючись на льоту. Сплеску я не помітив.
Доки ім’я рогатки нікому не відоме, то вона в безпеці. Звісно, це не допомогло Чорному Винищувачу, але він загинув через мою помилку, а я володію настільки великою силою, що коли все летить шкереберть — що трапляється зрідка, проте все ж трапляється, — навіть ті речі, яким я забезпечив захист, стають вразливими. Знову ж таки, народ моєї голови-держави злився через те, що я припустився такої помилки, і був налаштований ужити попереджувальних заходів, щоб така ситуація не виникла в майбутньому. Я відчував себе так, наче мого генерала, котрий програв битву чи втратив якусь важливу територію, покарали, а чи навіть розстріляли.