Утім я зробив для захисту своєї нової рогатки все можливе, і навіть зважаючи на картання себе за те, що прикрий випадок на Кролячих Угіддях коштував мені вірної зброї з численними бойовими заслугами (не кажучи вже про значні витрати з Оборонного Бюджету), я вирішив, що це сталося на краще. Якби не ця перевірка, я, можливо, і не викрив би ту частину себе, що призвела до помилки з кролем, і вона й досі була б у мені. Некомпетентний або введений в оману генерал пішов у відставку. Цілком імовірно, що коли повернеться Ерік, мені знадобиться бути на піку своєї форми.
Незважаючи на те, що світанок, туман і мряка мали б мене дещо захмелити, після церемонії найменування я все ще почувався цілком добре й упевнено.
Я відчув, що готовий до Пробіжки, тож лишив куртку біля Стовпа, поблизу якого я був тоді, коли Діґґз приніс новини, і надійно запхнув рогатку за пояс. Пересвідчившись, що мої шкарпетки не зібгались, я перешнурував черевики для бігу й повільно потрусив уздовж смуги піщанику між смугами припливу. Мряка почасти зникла, і червоний розпливчастий диск сонця раз по раз визирав із-поміж туману й хмар. Із півночі задував легенький вітерець; я біг так, щоб він дув мені в обличчя. Швидкість я набирав поступово, спершу знадившись до легкого, розрахованого на довгу дистанцію бігу, який підготував би мої легені й ноги до пришвидшення. Стиснуті в кулаки, мої руки рухалися в плавному ритмі: спершу одне плече — потім інше. Глибоко дихаючи, я підтюпцем біг по піску. Діставшись розлогого гирла острівної ріки там, де вона розливалася піщаним берегом, я підлаштував свої кроки так, щоб без зайвого напруження перестрибувати через усі потічки, що траплялися на моєму шляху. Подолавши перешкоду, я схилив голову й пришвидшився. Мої голова й кулаки таранили повітря, ноги згинались, розгинались, напружувались і штовхали мене вперед.
Доки я біг, вітер і мряка шмагали мене по обличчю. Легені стискались і вибухали, стискались і вибухали; мокрий пісок стікав моїми підошвами, здіймаючись за мною кривими фонтанами, коли я пришвидшувався. Задерши голову, я підставив шию вітру, немов коханець, що очікує поцілунку, і дощ накинувся на неї, як риба на наживку. Завдяки гіпервентиляції я відчув, як мої м’язи розслабились і знову набули сили. Я напружився і пришвидшився, перестрибуючи через зогнилі водорості, запліснявілі шматки деревини, бляшанки й пляшки, що траплялися на моєму шляху; я почувався бісериною на нитці, яку гойдав вітер; повітря совгало моїм горлом, свистіло в легенях і просочувалося в м’язи ніг — нестримний потік енергії сповнював мене всього. Я мчав щодуху, доки мав сили; а коли відчув, що вони почали мене полишати, то розслабився й на якийсь час перейшов на звичайний швидкий біг.
Я біг по піску, ліворуч дюни проминали повз мене, мов трибуни на іподромі. Попереду виднілося Бомбове Коло, де я міг спинитись або збочити. Я знову пришвидшився, схиливши голову до землі й закликаючи себе напружитись бодай ще раз, і мій внутрішній голос, мов прес, витиснув з моїх ніг останні зусилля. Я летів над піском — корпус уперед, легені розриваються, ноги працюють, мов поршні.
За мить, діставшись Бомбового Кола, я різко уповільнився, перейшов на повільний біг і, ледь не перечепившись через власні ноги, упав на пісок та заходився віддихуватись і відхекуватись, позираючи на сіре небо та невидиму мряку, що стікала по скелях. Мої груди здіймалися, як скажені, серце билося, мов у клітці. Вуха сповнив глухий рев; тіло здригнулося й загуділо. М’язи ніг стрепенулись. Відкинувши голову набік, я притиснувся щокою до холодного вогкого піску.
Цікаво, а що відчуває людина в мить, коли по неї приходить смерть?
Бомбове Коло, батькова скалічена нога, його палиця, а можливо, й небажання купити мені мотоцикл, свічки в черепі, легіони загиблих мишей і хом’яків — у всьому цьому винна Аґнес, друга дружина мого батька й моя матір.
Я не пам’ятаю своєї матері, адже якби пам’ятав, то ненавидів би її. Однак я ненавиджу її ім’я, мені ненависна сама думка про неї. Це вона дозволила Стоувам забрати Еріка до Белфаста, забрати його з острова, позбавити всього, що було йому знайоме. Вони вважали тата поганим батьком, оскільки той одягав Еріка в дівчачий одяг і давав йому цілковиту свободу дій, і моя матір дозволила їм забрати мого брата, бо не любила як дітей загалом, так і Еріка зокрема; вона думала, що він якимось чином погано впливав на її карму. Імовірно, ця ж нелюбов до дітей змусила її полишити мене одразу після народження й повернутися лише раз, коли відбулася фатальна подія й коли вона принаймні частково стала відповідальною за той нещасний випадок, що трапився зі мною. Тож загалом, на мою думку, у мене достатньо підстав її ненавидіти. Я лежав на Бомбовому Колі, на тому місці, де вбив її другого сина, і сподівався, що вона вже також мертва.