Лежачи й чекаючи, я зрозумів, що не пояснив Полу, де саме бити по бомбі. Нічого не відбулося. Я лежав і відчував, як мій живіт повільно вгрузає в пісок на вершечку дюни. Зітхнувши, я підвів голову.
Здалеку Пол скидався на маріонетку, що смикалася, підстрибувала, замахувалася обома руками й раз у раз періщила дошкою бік бомби. Крізь шелест вітру в траві до мене ледь долинали його відчайдушні крики.
«Чорт!» — вилаявся я про себе, підпер рукою підборіддя, і тут Пол, кинувши на мене короткий погляд, вгатив їй по носі.
Коли він зробив удар, я прибрав руку з-під підборіддя, готуючись прихилити голову, аж раптом Пол, бомба, ореол невеличкого ставка довкола неї й усе в радіусі приблизно десяти метрів зненацька розчинилося у величезному стовпі піску, води й каміння, що лиш раз, у першу коротку мить детонації, спалахнув зсередини сліпучим сяйвом вибуху.
Здоровенний фонтан осколків розрісся й похитнувся, почавши опадати, щойно ударна хвиля досягла дюни й мене. Я навіть помітив, як на сухі схили ближніх дюн осипався пісок. Невдовзі до мене докотився й грюкіт: спотворений удар і рокіт грому. Спостерігаючи за сплесками довкола епіцентру вибуху, я бачив, що радіус падіння осколків поступово розширявся. Вітер відносив стовп газу й піску геть, за ним простиралася берегом тінь, а під його основою утворювалась туманна поволока, схожа на ту, що іноді з’являється під важкою хмарою, коли тільки-но починає дощити. Тепер уже було видно кратер.
Я побіг донизу. Зупинився приблизно за п’ятнадцять метрів від досі димної вирви. До розкиданих довкола шматків та осколків я ретельно не приглядався й позирав на них лише краєм ока, бажаючи й водночас не бажаючи побачити криваві шматки м’яса або рештки одягу. Від пагорбів за містом долинув невпевнений гуркіт луни. Краї кратера були позначені величезними уламками підстильних порід, що залягали під піском; вони стирчали, мов зламані зуби, — одні пнулися вгору, інші схилялися до землі. Поспостерігавши, як здійняту вибухом хмару віднесло подалі й розвіяло за затокою, я розвернувся і якомога швидше побіг додому.
Сьогодні я вже можу з упевненістю сказати, що то була п’ятсоткілограмова німецька бомба, скинута підбитим «He. 111»[2], який намагався повернутися на аеродром у Норвегії після невдалої атаки на розташовану віддалік у затоці базу гідропланів. Мені подобається тішити себе думкою про те, що його підбили саме з мого бункера, змусивши пілота розвернутися й позбутися бомб.
Верхівки деяких із тих величезних уламків вивержених порід досі стирчать над поверхнею піску, який уже давно намело знову; вони утворюють Бомбове Коло — найбільш доречний для вшанування пам’яті бідолашного мертвого Пола монумент: богохульне кільце каменів, між якими танцюють тіні.
Мені знову пощастило. Ніхто нічого не бачив, та нікому й на думку не спало б, що це міг зробити я. Цього разу я горював, мене мучило почуття провини, тож Еріку довелося наглядати за мною, доки я бездоганно, хоча й самотужки, грав свою роль. Мені не подобалося обманювати Еріка, проте я розумів, що це було необхідно; я не міг зізнатися, оскільки він не зрозумів би, навіщо я це зробив. Він би злякався й, найімовірніше, назавжди припинив би зі мною дружити. Тому я був змушений вдавати з себе замучену совістю дитину, яка звинувачує в усьому себе, а Ерік утішав мене, доки наш батько побивався від горя.
Щоправда, мені не сподобалося, як мене розпитував про той випадок Діґґз, а подекуди навіть здавалося, що він, можливо, про щось здогадувався, однак, схоже, мої відповіді його цілком задовольнили. Заважало й те, що я був змушений називати свого батька «дядьком», а Еріка й Пола — «двоюрідними братами»; у такий спосіб тато намагався обдурити полісмена на той випадок, якщо Діґґз надумає копнути глибше й виявить, що офіційно мене не існує. Згідно з легендою я був сиротою, сином давно померлого молодшого брата нашого батька, а на острові перебував лиш іноді, хоча й упродовж тривалого часу, оскільки, доки вирішувалась моя подальша доля, мене постійно передавали від одних родичів до інших.
Так чи інакше, я пережив це випробування, і навіть море чи не вперше прийшло мені на допомогу — одразу ж після вибуху почався приплив і приблизно за годину, перед тим як Діґґз прибув оглянути місце нещасного випадку, на березі вже не зосталося жодних слідів, які могли б мене виказати.
Повернувшись додому, я побачив там місіс Клемп, яка саме розвантажувала величезний плетений кошик, прилаштований над переднім колесом її древнього велосипеда, якого вона сперла об кухонний стіл. Місіс Клемп розпихала привезені з міста продукти по шафах, складала їжу в холодильник і морозилку.
2
Йдеться про Heinkel He. 111 — німецький літак, головний бомбардувалькик часів Другої світової війни.