— Не знаю, — відказав я, і якби міг, то знизав би плечима.
— А що як він досі палить собак? Бляха! Пам’ятаєш, як він змушував дітей їсти черв’яків? Місцеві ж просто знавісніють.
Я відчув, як Джеймі похитав головою.
— Мабуть, вони просто нічого не розголошують. Очевидно, думають, що зможуть його перехопити.
— Думаєш, піймають?
— Хо-хо. Звідки мені знати? Він, можливо, і псих, але ж розумний. Інакше б йому нізащо не вдалося втекти, та й по телефону він звучить, як розумака. Хоча й схиблений на всю голову.
— Таке враження, що ти взагалі не переймаєшся.
— Сподіваюсь, йому таки вдасться сюди дістатись. Я б хотів побачити його знову. І хотів би, щоб він повернувся, бо… ну, бо мені цього хочеться.
Я хильнув пива.
— Бляха! Сподіваюсь, через це не виникне ніяких заворушень.
— Усяке може трапитись. Але це єдине, що мене непокоїть. Схоже, він досі ненавидить собак. Вочевидь, дітей він не чіпатиме, але менше з тим.
— А як він пересувається? Він розповів тобі, як збирається сюди дістатись? У нього є якісь гроші?
— Якісь, певно, є — він же за щось телефонує. Однак здебільшого Ерік живе з крадіжок.
— Боже! Ну принаймні після втечі з дурдому ти не втрачаєш права на скасування вироку.
— Ага, — погодився я.
На сцену вийшов гурт — чотири панки з Інвернесса, їхній гурт мав назву «Обригани». Співак носив «ірокез» і óдяг із безліччю ланцюгів та застібок. Він схопив мікрофон і, щойно решта взялися трощити свої інструменти, загорланив:
Я ще міцніше притиснувся спиною до колони й відсьорбнув пива, Джеймі почав гойдати ногами, б’ючи мене п’ятами в груди; вересклива, гуркітлива музика заполонила просяклу потом залу. Схоже, буде весело.
Під час перерви, доки один із барменів мив шваброю запльовану підлогу під сценою, я пішов у бар узяти собі ще випивки.
— Як завжди? — запитав Дункан, який стояв за баром.
Джеймі кивнув.
— А як справи у Френка? — поцікавився бармен, наливаючи один лаґер й одне міцне.
— Добре. А ти? — відказав я.
— Потихеньку, потихеньку. Пляшки ще потрібні?
— Ні, дякую. Для мого домашнього вже достатньо.
— Але ж ти все одно приходитимеш до нас, чи не так?
— О, так, — запевнив його я.
Дункан простягнув Джеймі його пінту, я взяв зі стійки свою й поклав на її місце гроші.
— На здоров’я, пацани, — мовив бармен, коли ми розвернулися й знову рушили до колони.
Кілька пінт по тому, коли «Обригани» вперше вийшли на «біс», ми з моїм другом уже танцювали й стрибали — Джеймі кричав, плескав у долоні та витанцьовував у мене на плечах. Зазвичай я не заперечую, коли Джеймі просить, щоб заради нього я потанцював із дівчиною, але одного разу йому трапилась якась висока діваха й він захотів, щоб ми обоє вийшли на вулицю, де він зміг би з нею поцілуватись. Від самої думки про те, як її цицьки притиснуться до мого обличчя, мене ледь не знудило, тому я був змушений його розчарувати. Утім здебільшого дівчата-панки не пахнуть парфумами, зрідка носять спідниці, та й ті — зазвичай шкіряні. Ми з Джеймі потрапили у штовханину й кілька разів ледь не впали, однак навіть дотягнули до кінця вечора без жодної подряпини. На нещастя, Джеймі розбалакався з якоюсь дівкою, проте я був надто зайнятий тим, щоб дихати якомога глибше й змусити дальню стіну не пливти в мене перед очима, тому на них мені було начхати.
— Ага. А я от скоро збираюся купити собі байк. І, звісно ж, на двісті п’ятдесят кубів, — вихвалявся Джеймі.
Я слухав їхню розмову одним вухом. Джеймі в жодному разі не збирався купувати мотоцикл, адже він навіть до педалей не дістав би, але я, навіть якби міг, усе одно нічого б не сказав, бо хто ж говорить жінкам правду? Та й, окрім того, для цього, так би мовити, й існують друзі. Діваха — коли мені все ж вдалося її роздивитися — виявилася двадцятилітньою нечепурою й довкола очей мала стільки фарби, що нею можна було пофарбувати дверцята «роллс-ройса». Вона курила бридку французьку сигарету.
— У моєї подруги Сью є байк. «Судзукі 185GT». Колись був її братана. Але вона збирає на «Ґолд Вінґ».
Працівники пабу вже виставляли стільці на столи, прибирали сміття, тріснуті пластикові келихи й зіжмакані пакети з-під чіпсів, але мені все ще було недобре. Чим більше я слухав цю дівку, тим неприємнішою вона мені здавалась. У неї був жахливий акцент: імовірно, звідкілясь із західного узбережжя; я б не здивувався, якщо й із Глазго.
— Нє-а, я б на такий навіть не глянув. Надто важкий. Мені досить і півтонни. Мене впирають «Мото Ґуцці», але я з підозрою ставлюся до кардана…