— Треба ж таке! Щоб аж до такого стану!
Джеймі сплеснув у долоні й почав розгойдуватися на краєчку дивана; його ноги не діставали до підлоги. Я закотив очі й відвернувся.
— Не переймайся ти, друже Френкі. Кілька чашок чаю — і тобі стане легше.
— Угу, — спромігся відповісти я і здригнувся.
Я вийшов від Джеймі приблизно о першій ночі, дещо протверезівши й обпившись чаєм. Живіт і горло вже майже не доймали, але я все ще хрипів. Сказавши Джеймі та його матері «добраніч», я пройшов околицями міста до стежки, що вела на острів, і рушив нею до мосту й нашого будинку в суцільній темряві, час від часу користуючись своїм маленьким ліхтариком.
Прогулянка серед боліт, дюн і пасовищ видалася тихою. Окрім звуків власних кроків, до мене лише зрідка долинав далекий гул вантажівок, що проїжджали через місто. Майже все небо вкривали хмари, місяць ледь світив, і я геть нічогісінько не бачив перед собою.
Мені пригадалося, як два роки тому, повертаючись серед літа цією ж стежкою в сутінках, після того як цілий день пролазив на пагорбах за містом, я помітив дивні вогні, що рухалися в темному небі десь далеко за островом. Вони коливалися й доволі незвичним чином пересувалися — мерехтіли, совалися й палахкотіли важким щільним сяйвом, якого на небі аж ніяк не могло бути. Якийсь час я спостерігав за ними в бінокль, і подекуди серед рухливих вогнів мені начебто вдавалося розгледіти певні конструкції. Мене вхопили дрижаки, і мій мозок напружився, намагаючись якомога швидше віднайти пояснення тому, що я бачив на власні очі. Я швидко окинув поглядом довколишню темряву й знову зосередився на далеких і абсолютно безшумних стовпах мерехтливого полум’я. Вони висіли в небі, неначе вогняні обличчя, які, невідомо на що очікуючи, спостерігали за островом.
І невдовзі я зрозумів.
То був міраж, віддзеркалення в шарах повітря над морем. Я бачив газові факели бурових платформ, розташованих у Північному морі, ймовірно, за сотні кілометрів від острова. Поглянувши на нечіткі обриси довкола небесних вогнів іще раз, я й дійсно розгледів серед газового сяйва розпливчасті силуети бурових вишок. Зрадівши, я рушив далі, перебуваючи в набагато кращому настрої, аніж до того, як помітив незрозумілі видіння, — мені спало на думку, що хто-небудь із менш розвинутими логічним мисленням та уявою на моєму місці міг би вирішити, що побачив НЛО.
Урешті-решт я дістався острова. У будинку не світилося жодне вікно. Я постояв серед темряви, намагаючись усвідомити його розміри, і подумав, що у кволому місячному сяйві він здавався навіть більшим, аніж був насправді; наш дім нагадував голову кам’яного велетня, гігантський осяяний місяцем череп, сповнений примар і спогадів, який невідривно дивився на море, доки його могутнє, поховане під камінням і піском тіло чекало на нікому не відому команду, а чи заповітне слово, готуючись у будь-яку мить скинути із себе кайдани.
Будинок дивився на море, впивався поглядом у ніч; я відчинив двері й опинився всередині.
5
Букет квітів
Я вбив маленьку Есмеральду, бо відчував, що заборгував як самому собі, так і світу в цілому. Зрештою, на моєму рахунку вже налічувалося двоє дітей чоловічої статі, а отже, я зробив жіноцтву щось на кшталт статистичної послуги. З огляду на це я виснував, що якщо вже дотримуватися своїх переконань, то необхідно бодай трішечки відновити рівновагу. Так уже склалося, що моя двоюрідна сестра виявилася найпростішою та найочевиднішою мішенню.
Знову ж таки, особисто їй я зла не бажав. Діти — це не люди, у тому сенсі, що вони не є маленькими чоловіками або жінками; вони — окремий вид, який із часом (можливо) виросте й набуде ознак тієї чи іншої статі. Маленькі дітлахи, які ще не зазнали лихого впливу суспільства й за виховання яких ще не взялися належним чином батьки, не виказують ознак статі, і тому їх цілком можна любити. Мені й справді подобалась Есмеральда (навіть попри те, що її ім’я здавалося мені дещо сопливим), і я частенько бавився з нею, коли її привозили до нас у гості. Вона була донькою Гармсворта й Мораґ Стоув, моїх дядька й тітки з боку першої дружини батька; саме вони були тією парою, яка доглядала за Еріком у ранньому дитинстві. Іноді влітку вони приїздили погостювати до нас із Белфаста; батько добре ладнав із Гармсвортом, а оскільки я доглядав за Есмеральдою, вони мали змогу розслабитися й гарно відпочити. Думаю, місіс Стоув дещо переймалася, довіряючи мені свою донечку того літа, адже минув лише рік після того, як я уколошкав Пола в розквіті його сил, утім у дев’ятирічному віці я, безперечно, був життєрадісною, врівноваженою, відповідальною й балакучою дитиною і, коли мова заходила про загибель мого молодшого брата, наочно демонстрував свою журбу. До того ж я впевнений, що лише моя бездоганно чиста совість дала мені змогу переконати дорослих у своїй абсолютній безневинності. Я навіть удався до подвійного блефу й прикинувся, що відчуваю деяку провину з хибних причин, щоб дорослі самі наказали мені не звинувачувати себе в тому, що не зміг вчасно попередити Пола про небезпеку. Я був просто неперевершений.