Замість мотузки я використав товсту нейлонову рибальську волосінь оранжевого кольору, намотану на новий спеціально зміцнений барабан, що кріпився ременями до грудей. Хвіст змія складався зі скручених сторінок журналу «Ґанз енд Аммо», який я в той час регулярно виписував. На крилі я намалював червоною фарбою голову собаки, оскільки тоді ще не знав, що я аж ніякий не Пес. Колись давно батько запевнив мене, що я народився під сузір’ям Великого Пса, бо ж у мить моєї появи на світ над нами сяяв Сіріус. У будь-якому разі, то був лише символ.
Якось я прокинувся рано-вранці, щойно зійшло сонце. Решта ще спали. Я пішов до сараю, виніс повітряного змія, приволік його на дюни, зібрав докупи, забив у землю кілок від намету, прив’язав до нього нейлонову волосінь і якийсь час поганяв цього здорованя на короткому повідку. Хоча вітер був доволі слабкий, я весь спітнів, намагаючись приборкати своє творіння, і, навіть попри товсті зварочні рукавиці, мені запекли руки. Вирішивши, що на цього змія можна покластись, я відніс його до сараю.
По обіді вітер посилився, хоча так само дув у бік Північного моря, тож ми з Есмеральдою, як і зазвичай, вирушили на прогулянку, затримавшись біля сараю, щоб прихопити з собою розібраного змія. Есмеральда допомагала мені нести його через дюни, слухняно притискаючи до своїх пласких грудей волосінь і лебідку та бавлячись із храповиком барабана, доки ми не дісталися місцини, яку точно неможливо було побачити з будинку. То була висока дюна, схожа на голову, що завмерла в кивку, спрямованому в бік далекої Норвегії або Данії; трава на її вершині ворушилася, мов волосся над чолом, і стирчала в усі боки.
Доки я ретельно, урочисто й повільно збирав повітряного змія, Есмеральда пішла шукати квіти. Пам’ятаю, як вона говорила до них, немовби вмовляючи показатись, дозволити себе зірвати, зламати й втиснути в букет. Поки вона ходила, опускалась навпочіпки, повзала по землі рачки й спілкувалася з квітками, а вітер розвівав перед її обличчям біляве волосся, я з’єднував частини змія в одне ціле.
Урешті-решт змія було зібрано; цілком готовий до запуску, він лежав на землі, нагадуючи повалений намет, — зелений змій на зеленій траві. Над ним шугав вітер і змушував його тріпотіти — тканина тихо ляскала, змій ворушився й здавався живим, а морда собаки сердито позирала з його крила. Розділивши оранжеву волосінь, я прив’язав її до змія, відділив один моток від другого та розплутав по черзі всі вузли.
Я гукнув Есмеральду. Моя двоюрідна сестра принесла букет крихітних квітів, і мені довелося терпляче зачекати, доки вона не розповіла про них усіх, вигадуючи їм власні назви, якщо забувала або не знала справжніх. Вдячно прийнявши подаровану мені маргаритку, я запхав її в петлицю лівої нагрудної кишені своєї куртки. Я сказав Есмеральді, що завершив будувати нового змія й вона може допомогти мені його випробувати. Есмеральда була в захваті, їй кортіло потримати троси, на що я відказав, що вона, ймовірно, отримає таку можливість, проте керуватиму змієм, звісно ж, я. Також вона хотіла одночасно тримати в руці букет, і я сказав їй, що й це цілком можливо.
Есмеральда охала й ахала, побачивши розмір змія та злого песика, намальованого на його крилі. Змій лежав на скуйовдженій вітром траві, посіпуючись, мов роздратований скат манта. Я знайшов головні керівні троси й дав їх Есмеральді, показавши, як саме їх потрібно тримати. Я сказав їй, що зробив петлі для зап’ястків, щоб вона не згубила троси. Просунувши руки крізь петлі з плетеної нейлонової мотузки, Есмеральда міцно схопила трос однією рукою, а в іншій стисла і трос, і свій яскравий букет. Я з’єднав свої керівні троси й, не випускаючи їх із рук, підійшов до змія. Есмеральда підстрибувала на місці й просила, щоб я чимшвидше його запустив. Востаннє озирнувшись довкола, я легенько копнув ніс змія, і цього виявилося достатньо, щоб вітер здійняв його в повітря. Я помчав до своєї двоюрідної сестри, доки провисла частина тросів між нею та змієм, що стрімко набирав висоту, ще не встигла напнутись.
Змій злетів у небо, мов скажений, і розправив хвоста з таким звуком, наче хтось роздер картон. Він тремтів і тріщав угорі. Розсікав повітря хвостом і розправляв свої порожні кістки. Я стояв за спиною Есмеральди, тримав троси майже біля її крихітних веснянкуватих ліктів і чекав на ривок. Троси напнулись, і я його відчув. Щоб не впасти, мені довелося заритися п’ятами в землю. Я налетів на Есмеральду, і та скрикнула. Вона впустила троси після першого ж нещадного ривка, що напнув нейлонову волосінь, і тепер просто стояла собі, то озираючись до мене, то переводячи погляд на небо, доки я намагався приборкати силу, що шугала над нами в повітрі. Моя двоюрідна сестра досі тримала квіти, і залежно від того, як я рухав тросами, її застряглі в петлях руки смикалися, мов у маріонетки. Мені в груди вперлась лебідка, між нею й моїми руками провиснув короткий відрізок волосіні. Есмеральда востаннє озирнулась до мене, захихотіла, і я також засміявся їй у відповідь. А опісля — відпустив троси.