Коли я не вийшов снідати, батько прийшов і постукав у двері моєї кімнати.
— Що там з тобою трапилося? Хоча можеш не відповідати — мені все й так зрозуміло.
— Нічого, — прохрипів я.
— От і чудово, — саркастично мовив батько. — Скільки вчора випив?
— Небагато.
— Угу, — відказав він.
— Невдовзі спущусь, — проказав я й покрутився в ліжку, вдаючи, ніби встаю.
— Це ти вчора ввечері дзвонив?
— Що? — перепитав я, припинивши крутитись.
— Але ж дзвонив, так? Я вирішив, що це був ти. Хоча й намагався говорити чужим голосом. Навіщо ти так пізно дзвонив?
— А-а… Тату, чесно, я такого не пам’ятаю, — обережно відповів я.
— Угу. Дурень ти безголовий, — мовив він і посунув по коридору геть.
Я лежав і думав. Я був цілком упевнений, що вчора додому не телефонував. Я був із Джеймі в пабі, потім із ним та дівкою на вулиці, після того тікав і якийсь час був сам, відтак Джеймі мене знайшов, пізніше я був із ним і його матір’ю, а опісля майже в цілком тверезому стані рушив додому. Провалів у пам’яті в мене не було. Я припустив, що дзвонив Ерік. Зі слів батька можна було виснувати, що він спілкувався з ним недовго, інакше б неодмінно впізнав голос свого сина. Я відкинувся на ліжку й сподівався, що Ерік досі на волі, що він прямує сюди й що мої голова та кишки невдовзі припинять нагадувати мені, наскільки їм зле.
— Поглянь на себе, — промовив батько, коли по обіді я врешті-решт зійшов донизу в халаті, щоб подивитися по телевізору старий фільм. — Сподіваюсь, ти собою пишаєшся. Мабуть, думаєш, що це робить тебе чоловіком.
Він цикнув, похитав головою, а тоді знову занурився в читання «Саєнтіфік амерікен». Я обережно опустився в одне з великих м’яких крісел у вітальні.
— Тату, я дійсно вчора трохи напився. Визнаю. Мені шкода, якщо це тебе дратує, але запевняю, я за це страждаю.
— Що ж, сподіваюсь, це тебе чогось навчить. Ти хоч уявляєш, скільки мозкових клітин ти вчора вбив?
— Добрих кілька тисяч, — відказав я після короткої паузи, яка знадобилась мені для підрахунку.
Батько з ентузіазмом закивав:
— І це щонайменше.
— Ну я намагатимусь більше так не робити.
— Угу.
— П-р-р-р-р! — гучно мовив мій анус, здивувавши як мене, так і мого батька.
Той відклав журнал, зупинив погляд у мене над головою й осмислено посміхнувся; я прочистив горло і якомога непомітніше поколихав подолом свого халата. Я побачив, як вигнулися й затремтіли батькові ніздрі.
— Лаґер і віскі, еге ж? — проказав він, сам собі кивнув і знову взявся за журнал.
Я відчув, як мої щоки спалахнули, і скреготнув зубами, радіючи, що батько сховався за глянцевими сторінками. Як йому це вдалося? Я зробив вигляд, що нічого не трапилося.
— Ой, до речі. Сподіваюсь, ти не матимеш нічого проти, але я розповів Джеймі про те, що Ерік утік, — сказав я.
Батько зиркнув на мене з-над журналу, похитав головою і знову занурився в читання.
— Ідіот, — відказав він.
Увечері, після радше перекусу, аніж вечері, я піднявся на горище й за допомогою телескопа оглянув острів, аби пересвідчитись, що, доки я відпочивав у будинку, довкола нічого не сталося. Схоже, навкруги панував спокій. Надворі було хмарно й прохолодно. Я вийшов на коротку прогулянку вздовж берега до південного кінця острова і, повернувшись, лишився вдома дивитися телевізор; здійнявся легкий вітерець, і краплі дощу похмуро застукотіли в шибку.
Коли пролунав телефонний дзвінок, я вже лежав у ліжку. Хутко підвівшись, оскільки ще не встиг заснути, я збіг донизу, щоб устигнути до апарата поперед батька. Я не знав, чи він уже вклався, а чи ні.
— Так? — проказав я, відхекуючись і заправляючи піжаму в штани. На іншому кінці дроту почулося пищання, а тоді хтось зітхнув.
— Ні.
— Що? — насупившись, перепитав я.
— Ні, — повторив голос у слухавці.
— Га? — відказав я, невпевнений, що то — Ерік.
— Ти кажеш «так», а я кажу «ні».
— А що ти хотів почути?
— Портеніл 531.
— Гаразд. Портеніл 531. Алло?
— Гаразд. До побачення.
Почувся сміх, і запала тиша. Я роздратовано поглянув на слухавку й поклав її на важіль. Повагався. Телефон задзвонив знову. Я схопив слухавку після першого ж дзеленчання.
— Та… — почав я, але почув пищання. Дочекався, доки воно припиниться, і проказав: — Портеніл 531.
— Портеніл 531, — повторив Ерік. Принаймні я думав, що то був Ерік.