— Так, — сказав я.
— Що так?
— Так, це Портеніл 531.
— А я думав, що це — Портеніл 531.
— Це він і є. Хто на зв’язку? Це ти?..
— Я. А це Портеніл 531?
— Так! — крикнув я.
— А хто ти?
— Френк Колдгейм, — відповів я, намагаючись заспокоїтись. — А ти хто?
— Френк Колдгейм, — відказав Ерік.
Я озирнувся довкола, поглянув на сходи вгорі й унизу, проте батька ніде не було видно.
— Привіт, Еріку, — усміхнувшись, промовив я, вирішивши, що б не сталося, сьогодні його не злити. Краще вже покласти слухавку, ніж сказати щось хибне й змусити мого брата розбити чергову власність поштової служби.
— Я ж щойно сказав, що мене звуть Френк. Чому ти називаєш мене Еріком?
— Годі тобі, Еріку. Я впізнав твій голос.
— Мене звуть Френк. Припини називати мене Еріком.
— Добре. Добре. Я називатиму тебе Френком.
— Тоді хто ти?
Я на мить задумався.
— Ерік? — промовив нерішуче.
— Ти ж щойно сказав, що тебе звуть Френк.
— Ну… — зітхнув я, спершись однією рукою об стіну й розмірковуючи над тим, що ж мені відповісти. — Я… я просто пожартував. О Боже… та я й не знаю.
Похмуро позираючи на слухавку, я чекав, що ж скаже Ерік.
— Менше з тим, Еріку, що там чути? — запитав він.
— Та нічого такого. Учора ходив у місто. Був у пабі. Ти дзвонив?
— Я? Ні.
— А тато казав, що хтось телефонував. Я подумав, що то був ти.
— І навіщо ж мені дзвонити?
— Та звідки мені знати? — я знизав плечима. — З тієї ж причини, що й сьогодні. Але нехай.
— І навіщо ж, на твою думку, я зателефонував сьогодні?
— Не знаю.
— Господи! Ти не знаєш, навіщо я дзвоню, не знаєш, як тебе звати, неправильно розчув моє ім’я. Ну ти й дурбецало!
— О Боже! — мовив я, радше до себе, аніж до Еріка. Я вже відчував, що ця розмова ні до чого путнього не приведе.
— Не хочеш поцікавитись, як справи в мене?
— Так, хочу, — сказав я. — Як ти там?
— Жахливо. А ти?
— Добре. А чому жахливо?
— Насправді тобі начхати.
— Звісно ж, ні. Що вже трапилося?
— Нічого, що могло б тебе зацікавити. Запитай мене про щось інше, наприклад про те, яка тут у мене погода, де я є чи ще про щось. Я ж знаю, що тобі начхати, як я себе почуваю.
— Аж ніяк. Ти — мій брат. Звісно ж, я переймаюся, — заперечив я й у цю ж мить почув, як відчинилися двері кухні, а за кілька секунд унизу з’явився батько й, узявшись рукою за велику дерев’яну кулю, що прикрашала останнє поруччя сходів, поглянув на мене. Аби краще чути, він задер і дещо схилив набік голову. Я розчув не все, що мені казав Ерік, і зрозумів лише:
— …чхати, як я себе почуваю. Щоразу, коли я дзвоню, чую тільки одне: «Де ти?» Ось і все, що тебе цікавить. Тобі нецікаво, що відбувається у мене в голові. Тебе непокоїть лише, де моє тіло. Не знаю навіть, навіщо я це роблю. Не знаю та й годі. Я міг би й узагалі не дзвонити.
— Гм, що ж. От і маєш… — мовив я, подивившись на батька й посміхнувшись. Той стояв на місці, мовчав і не рухався.
— От бачиш, що я мав на увазі? Оце й усе, що ти можеш сказати. «Гм, що ж. От і маєш…» Дякую тобі, блядь, аж підскакую! От як ти переймаєшся!
— Аж ніяк. Усе геть навпаки, — сказав я йому, а тоді, дещо відставивши слухавку від рота, крикнув батькові: — Тату, це знову Джеймі!
— …і навіщо я тільки намагаюся? Я й справді не… — не припиняв торочити Ерік, очевидно, не звернувши уваги на те, що я щойно сказав. Батько також пропустив мою репліку повз вуха, лишившись стояти із задертою головою там, де й стояв.
Я облизав губи й мовив:
— Що ж, Джеймі…
— Що? От бачиш? Ти знову забув, як мене звуть. І який тоді в цьому сенс? Ось що мені скажи. Гм? Який сенс? Він мене не любить. Але ж ти мене любиш, чи не так? Гм?
Його стало дещо гірше чути, і на лінії з’явилася сильніша луна; певно, Ерік відставив слухавку від рота. Здавалося, нібито він говорить із кимось, хто стоїть у телефонній будці поруч із ним.
— Так, Джеймі, звісно.
Я посміхнувся батьку, кивнув і заклав одну руку під пахву, намагаючись виглядати якомога більш розслабленим.
— Ти ж любиш мене, сонечко, адже так? Твоє серденько палає вогнем… — бурмотів десь удалині Ерік. Я проковтнув застряглий у горлі клубок і знову посміхнувся батькові.
— Так воно й буває, Джеймі. Я тату так уранці й сказав.
Я махнув батькові рукою.
— Любов спопеляє твою душу, чи не так, крихітко?
У мене аж серце підскочило, коли окрім Ерікового бурмотіння я розчув у слухавці чиєсь швидке хекання. Від млявого скиглення й чавкання я увесь укрився гусячою шкірою. У голові все попливло, неначе я одним махом вихилив чарку п’ятдесятисемиградусного віскі. «Хе-х, хе-х, у-у-у, у-у-у», — продовжувало долинати зі слухавки. На тлі цього Ерік тихо бурмотів якісь заспокійливі слова. О Боже мій! У нього ж там собака! О ні!