— Ха-ха! — непереконливо розсміявся я. — Що ж, дякую за дзвінок… е… Френку. Бувай.
Я брязнув слухавкою і якусь мить постояв, вітаючи себе з тим, як добре, зважаючи на обставини, мені вдалося залагодити справу. Витерши спітнілого лоба, я востаннє зиркнув на стіну вгорі й не побачив там жодної тіні.
Похитавши головою, я поплентався сходами нагору. Щойно ступив на останню сходинку, телефон задзвонив знову. Я завмер. Якщо я відповім на дзвінок… Але якщо не відповім, то це зробить батько, і тоді…
Я збіг униз, схопив слухавку й почув, як в автомат закинули дріб’язок.
— Виродок! — Лайку змінив оглушливий грюкіт пластмаси по металу і склу. Заплющивши очі, я дослухався до брязкоту й стукання, аж доки після одного особливо гучного удару не почув низьке, не притаманне телефонам дзижчання; відтак я знову поклав слухавку, розвернувся, поглянув нагору й утомлено рушив сходами до своєї кімнати.
Я лежав у ліжку й думав. Незабаром мені доведеться спробувати вирішити цю проблему дистанційно. Це був єдиний вихід. Варто спробувати повпливати на ситуацію через її першопричину: Старого Сола. Вдатися до найпотужніших чарів, доки Ерік власноруч не розтрощив усю телефонну мережу Шотландії та не винищив усе поголів’я собак країни. Але спершу слід знову запитати поради у Фабрики.
Моєї безпосередньої провини в тому, що трапилося, не було, однак я не міг заперечувати свою цілковиту причетність, а отже, існувала ймовірність, що, якби мені усміхнулась доля, я, зрештою, зміг би чимось зарадити в даній ситуації за допомогою черепа старого пса й Фабрики. Мені не хотілося думати про те, наскільки чутливим, враховуючи його психічний стан, міг виявитися мій брат до моїх вібрацій, проте я мусив щось зробити.
Сподіваюся, тому щеняті все ж вдалося втекти. Чорт забирай! Я ж не звинувачую в тому, що сталося, усіх собак. Старий Сол був злочинцем, він увійшов у нашу родинну історію та мою особисту міфологію як Кастратор, але, завдяки польотам крихітних створінь над протокою, наразі я отримав над ним цілковиту владу.
І хоча Ерік — мій брат, він точно схиблений на всю голову. Йому ще неабияк пощастило, що хоча б хтось при здоровому глузді досі його любить.
6
Сад Черепів
Важко сказати, що, коли Аґнес Колдгейм на дев’ятому місяці вагітності приїхала до нас на своєму «BSA 500» зі стрілоподібним кермом і червоним оком Саурона на бензобаку, мій батько нестримно зрадів її появі. І це цілком зрозуміло, адже, зрештою, вона кинула його майже одразу після мого народження, залишивши самого з верескливим немовлям на руках. Хай там як, а зникнути на три роки, жодного разу не зателефонувати, не надіслати навіть листівки, а тоді примчати на мотоциклі стежкою, що вела від Портеніла, перетнути міст, ледь не зачепивши гумовими ручками керма опори, постати перед моїм батьком із чужим дитям — а можливо, й не одним, — у пузі й очікувати, що він її прихистить, нагодує, догляне та прийме пологи, було дещо нахабно.
Зважаючи на те, що мені тоді було лише три роки, я майже нічого з того не пам’ятаю. Власне, до трьох років я взагалі нічого не пам’ятаю. Втім, урешті-решт, у мене для цього достатньо підстав. Я змалечку навчився складати докупи ті крихти інформації, якими мій батько вирішував зі мною поділитися, а отже, як на мене, міг доволі точно уявити собі, що відбувалося. Траплялося, що й місіс Клемп повідомляла мені деякі подробиці, проте, вочевидь, їй можна було довіряти не більше, ніж розповідям мого батька.
Еріка тоді з нами не було; на той час він жив у Белфасті зі Стоувами.
Засмагла, величезна, уся обвішана бусами й одягнена в яскравий східний халат, Аґнес вирішила народити в позі лотоса (у якій, як вона стверджувала, дитину було зачато), читаючи під час цього мантру «Ом», і навідріз відмовилася відповідати на батькові запитання про те, де і з ким вона була впродовж трьох минулих років. Аґнес сказала, що ні вона, ні її тіло йому не належать. Із нею все гаразд і вона вагітна — ось і все, що йому варто знати.
Незважаючи на протести батька, Аґнес влаштувалася в їхній колишній спальні. Можливо, у глибині душі він усе ж радів її поверненню або й навіть плекав безглузду надію на те, що вона залишиться з ним, — не знаю. Але не думаю, що тато дійсно вольова людина, попри той замислений вигляд, до якого він вдається, коли хоче справити враження. Припускаю, що рішучого характеру моєї матері було цілком достатньо, щоб узяти над ним гору. У будь-якому разі, вона зробила по-своєму й прожила два тижні того п’янкого літа, сповненого любові, миру і т. д., у бездоганному комфорті.