Отаким був останній візит моєї матері до нашого будинку на острові. Один труп, один новонароджений, двоє так чи інакше довічних калік. Непоганий результат для двох тижнів літа, сповненого бурхливого психоделічного кохання, миру та всесвітньої любові.
Старого Сола поховали на схилі за будинком, на ділянці, яку я згодом назвав Садом Черепів. Мій батько стверджує, що зробив тварині розтин і знайшов у її шлунку мої крихітні геніталії, однак мені так і не вдалося вмовити його розповісти, що він із ними зробив.
Пол — це, звісно ж, Сол. Цей мій ворог був — що, як на мене, цілком очевидно, — достатньо підступним, щоб переселитися в тіло хлопчика. Ось чому мій батько обрав для мого нового брата саме таке ім’я. Мені просто пощастило, що я вчасно це помітив і вдався до запобіжних заходів на ранньому етапі, інакше лише Богу відомо, ким могла б вирости ця дитина, одержима душею Сола. Проте доля, шторм і я привели його до Бомби, і це все остаточно залагодило.
Що стосується маленьких тварюк — піщанок, білих мишей і хом’яків, — то, аби я отримав змогу віднайти Череп Старого Сола, вони мусили гинути, захлинаючись у багні. Я запускав крихітних тварючок за допомогою катапульти на протилежний берег протоки задля того, щоб улаштувати їм похорон. Інакше батько нізащо не дозволив би мені перекопувати сімейний цвинтар домашніх тварин, а отже, вони мусили мерти, полишаючи це життя в доволі безглуздому вбранні: половинці бадмінтонного волана. Я купував волани в міській крамниці, де продавали іграшки та спортивний інвентар, відрізав гумовий корок і пропихував піддослідну тваринку (одного разу, лише заради принципу, я використав справжню лабораторну морську свинку, однак здебільшого вони надто дорого коштували й були дещо заважкими) крізь пластиковий отвір, немовби одягаючи на неї щось на кшталт маленької спіднички. Оперивши в такий спосіб тварин, я запускав їх над протокою в мул, де на них чекала задушлива смерть; опісля я ховав їх, використовуючи замість трун великі сірникові коробки, які ми завжди тримали біля плити і які я роками зберігав для того, щоб складати в них солдатиків, будувати іграшкові будиночки тощо.
Батькові я казав, що намагаюся переправити тварин на протилежний берег і ті, яких мені доводиться ховати, просто не долітають, що вони — жертви наукових дослідів, але сумніваюся, що мені взагалі потрібне було яке-небудь виправдання; бо, схоже, мій батько, попри те що колись був хіпі, ніколи не переймався стражданнями нижчих форм життя — імовірно, завдяки своїй медичній освіті.
Звісно, я вів журнал, і, згідно із записами, мені знадобилося не менше тридцяти семи експериментальних польотів, перед тим як, вгризаючись у земляну шкіру Саду Черепів, моя вірна лопата з довгим держаком наштовхнулася на щось твердіше за піщаний ґрунт і я нарешті відшукав те місце, де були поховані кістки пса.
Було б добре, якби мені вдалося ексгумувати череп собаки рівно через десять років після дня його смерті, однак насправді я на кілька місяців спізнився. Менше з тим, під кінець Року Черепа мій давній ворог опинився в моїх руках; однієї принагідно темної грозової ночі я дістав кістяну сферу із землі, викорчувавши її звідти, мов зогнилий зуб, у світлі ліхтаря за допомогою лопати на ім’я Міцний Удар, доки мій батько спав (як мав би і я), небеса здригалися від грому, лив дощ і довкола лютував буревій.
Коли я добіг до Бункера, то вже весь тремтів, ледь не вмираючи зі страху перед своїми параноїдальними фантазіями, проте в будь-якому разі перемога була за мною; я приніс брудний череп у дот, відчистив його, поставив усередину свічку, наклав потужні закляття, оточив його важливими речами, а тоді — змерзлий і змоклий до нитки — щасливо повернувся до свого теплого ліжечка.
Отже, враховуючи всі обставини, я думаю, що все зробив правильно й вирішив свою проблему якнайкраще. Мій ворог двічі помер, але все одно опинився в моїх руках. Я не є повносправним чоловіком, і цьому вже ніяк не зарадити; утім я — це я, і, як на мене, це можна вважати гідною компенсацією.
А от палити собак — просто безглуздо.
7