Підставивши обличчя поривчастому вітру, я поглянув на пастельно-блакитне й подекуди рожевувате вранішнє небо, відчув вологий бриз, почув шум далекого відпливу. Десь замекала вівця.
Я мусив звернутися по допомогу до Старого Сола, мусив спробувати встановити зв’язок із моїм божевільним, схибленим братом, доки вогонь не стер Еріка з лиця землі або не зруйнував моє життя на острові. Я намагався переконати себе, що, можливо, насправді все не настільки серйозно, однак нутром відчував, що справи кепські; Фабрика не бреше, і нарешті чи не вперше її відповідь була відносно конкретною. Це мене непокоїло.
Поставивши осину труну перед черепом Старого Сола, у давно висхлих очницях якого серед їдкої темряви Бункера мерехтіло полум’я свічки, я опустився навколішки перед олтарем і схилив голову. Я думав про Еріка; згадував, яким він був до того неприємного випадку, і хоча це трапилося, коли Еріка на острові не було, він так чи інакше лишався його частиною. Я пам’ятав його розумним, добрим, чуйним хлопцем, яким він насправді й був, і думав про те, чим він став тепер — утіленням стихії вогню й розрухи, що наближалося до острівних пісків, мов божевільний янгол, у чиїй голові роїлася луна криків, викликаних безумством і мареннями.
Нахилившись уперед і не розплющуючи очей, я поклав праву долоню на череп старого пса. Свічка всередині горіла недовго, тож кістки були ледь теплими. Якась неприємна й цинічна частина мене підказувала, що я скидався на містера Спока із серіалу «Зоряний шлях» у процесі ментального злиття, однак я на неї не зважав; у будь-якому разі, це не мало жодного значення. Я глибоко дихав і ще глибше поринав у думки. Переді мною пропливало Ерікове веснянкувате обличчя, рудувате волосся й тривожна усмішка. Юне обличчя з витонченими інтелігентними рисами, зовсім юне, таким я уявляв його собі, якщо намагався пригадати брата щасливим, яким він був, коли ми разом проводили літні місяці на острові.
Я зосередився, затримав подих і натужився, немов під час запору; до вух прилинула кров. Вказівним і великим пальцями лівої руки я натис на повіки, а правою не відпускав череп Старого Сола, який починав поступово нагріватися. У мене перед очима затанцювали вогні й закрутилися хаотичні візерунки, що нагадували брижі на поверхні води або ж відбитки людських пальців.
Мій шлунок несамохіть стиснувся, у животі здійнялася хвиля пекучого збудження й прокотилася всім тілом. Я розумів, що то були лише кислоти й залози, однак відчув, як вони перенесли мою свідомість з одного черепа в інший, а відтак іще в один. Ерік! Зв’язок був! Я вже відчував його; відчував біль у ногах, мозолі на ступнях, дрож у м’язах, брудні, липкі від поту долоні, свербіж у немитій голові; я відчував його запах, як свій власний, дивився на світ його запаленими, налитими кров’ю очима, які весь час пекли й майже не знали спочинку, кліпав сухими повіками. Відчував у шлунку тягар неперетравлених решток якоїсь бридкої їжі, смак паленого м’яса, кісток і шерсті на язику; я був там! Я був…
Мене обдало шквалом вогню. Я відлетів від олтаря, мов осколок м’якої шрапнелі, відскочив від присипаної землею бетонної підлоги й ударився об дальню стіну доту; у голові дзижчало, права рука пекла. Я завалився на бік і згорнувся калачиком.
Якийсь час я просто лежав і відсапувався, обхопивши себе руками, дещо погойдуючись і соваючи головою по підлозі Бункера. Здавалося, ніби моя правиця розпухла до розмірів боксерської рукавиці й стала такого ж кольору. З кожним ударом серця, що поступово заспокоювалося, у руці пульсував біль. Тихенько застогнавши, я повільно сів, потираючи очі й досі трошки похитуючись, прихиляючись головою до колін і знову відхиляючись назад. У такий спосіб я намагався хоч якось заспокоїти своє понівечене еґо.
Коли туман в очах розвіявся, я оглянув Бункер і зауважив, що череп досі світився, у ньому все ще палала свічка. Поглядаючи на нього, я почав зализувати руку. Роззираючись довкола, я намагався зрозуміти, чи нічого не розтрощив у польоті, однак, схоже, усе лишилося на своїх місцях; постраждав тільки я. Мене пробрав дрож, але я зітхнув і розслабився, притулившись головою до прохолодної бетонної стіни.
Згодом я нахилився вперед і торкнувся досі тремтячою долонею холодної підлоги. Через кілька хвилин я обтрусив руку від бруду й, напруживши зір, спробував оглянути її на наявність видимих ушкоджень, проте в Бункері було надто темно. Я поволі звівся на ноги й підійшов до олтаря. Тремтячими руками запалив свічки по обидва боки від нього, помістив труп оси в одну з пластмасових коробочок, що стояли ліворуч, і спалив тимчасову картонну труну на металевій тарілці перед черепом Старого Сола. Фотографія Еріка зайнялася, і його дитяче обличчя поглинув вогонь. Дмухнувши в одну з очниць Старого Сола, я загасив полум’я й вийняв із черепа свічку.