Я поглянув на нього, схрестив руки на грудях і зручніше вмостився на старому м’якому кріслі. Тато зробив крок назад, обидві його ноги опинилися в коридорі, але тулуб лишився у вітальні — якби він не тримався за ручку дверей, то вже розтягнувся б на підлозі. Він знову кивнув, через що кашкет іще нижче насунувся йому на лоба.
— Гаразд. Побачимось пізніше. Не бешкетуй.
Я усміхнувся й знову перевів погляд на екран.
— Добре, тату. Бувай.
— Угу, — відказав батько, ще раз окинув поглядом вітальню, неначе перевіряючи, чи нікуди не зникло столове срібло, зачинив за собою двері, простукотів палицею по коридору й вийшов надвір. Я простежив, як він рушив стежкою, якийсь час почекав, а тоді піднявся сходами й перевірив двері кабінету, які, як завжди, були настільки щільно зачинені, що могло здатися, ніби вони — це просто частина стіни.
Я заснув. Надворі темнішало, по телевізору показували якийсь жахливий американський кримінальний серіал, і в мене розболілася голова. Я кліпнув закислими очима й позіхнув, щоб розліпити губи та провітрити рота, у якому з’явився затхлий присмак. Позіхнувши, я потягнувся й завмер; почувся телефонний дзвінок.
Я вискочив із крісла, перечепився, ледь не впав, рушив до дверей, вибіг у коридор і врешті-решт якомога швидше злетів сходами до телефону. Зняв правою рукою, яка досі боліла, слухавку. Притис її до вуха.
— Алло? — промовив я.
— Привіт, друже Френкі. Як справи? — відказав Джеймі.
Я відчув суміш полегшення та розчарування й зітхнув.
— А, це ти, Джеймі. У мене все добре. А як у тебе?
— Я вихідний. Уранці впустив собі на ногу дошку, і та вся розпухла.
— Але ж нічого серйозного?
— Нє-а. Як пощастить, просиджу вдома ще тиждень. Завтра збираюся до лікаря по довідку. Просто подумав сказати тобі, що вдень я буду вдома. Якщо захочеш, можеш принести мені винограду.
— Добре. Можливо, завтра до тебе заскочу. Але заздалегідь зателефоную.
— Чудово. Чути щось нове від сам-знаєш-кого?
— Ні. Я думав, що це він телефонує.
— Ага. Я теж подумав, що тобі може спасти таке на думку. Не переймайся. Я не чув, щоб у місті відбувалося щось дивне, отже, найімовірніше, він досі сюди не дістався.
— Так, але мені кортить побачити його знову. Просто не хочу, щоб він почав робити всілякі божевільні речі, як раніше. Я розумію, що йому доведеться повернутися в дурдом, навіть якщо сам він цього й не розуміє, але мені все одно хочеться з ним побачитися. Я хочу і те, і інше, розумієш?
— Так, так. Усе буде добре. Гадаю, зрештою, усе буде гаразд. Не переймайся.
— А я й не переймаюсь.
— От і добре. Я зараз піду в «Армз» по кілька пінт знеболювального. Не хочеш зі мною?
— Ні, дякую. Я доволі стомлений. Із самого рання на ногах. Можливо, завтра побачимось.
— Чудово. Ну, бережи себе там. Побачимось, Френку.
— Щасти, Джеймі.
— Бувай, — відповів він.
Я поклав слухавку й рушив донизу, щоб перемкнути телевізор на щось більш притомне, але щойно дістався останньої сходинки, телефон задзвонив знову. Я повернувся. У мене одразу ж промайнула думка, що то міг виявитися Ерік, однак пищання в слухавці я не почув.
Я усміхнувся й запитав:
— Так? Ну і що ти забув?
— Забув? Я нічого не забув! Я все пам’ятаю! Усе! — заверещав на іншому кінці лінії знайомий голос.
Я вклякнув на місці, проковтнув застряглий у горлі клубок і проказав:
— Ер…
— Чому ти звинувачуєш мене в забудькуватості? Що, на твою думку, я міг забути? Що? Я нічого не забув, — сичав і захлинався Ерік.
— Вибач, Еріку! Я не думав, що це ти!
— Я — це я! — крикнув він. — Я не хтось інший! Я — це я! Я!
— Я думав, що це Джеймі! — заплющивши очі, простогнав я.
— Той карлик? Ах ти ж виродок!
— Вибач, я… — я раптово замовк і задумався. — Що ти маєш на увазі, говорячи «той карлик» таким тоном? Він — мій друг. І він не винен у тому, що низький на зріст.
— Та невже? — відказав Ерік. — А звідки тобі про це знати?
— Що значить, звідки мені про це знати? Він не винен, що таким народився! — доволі розлючено мовив я.
— Ти знаєш про це лише з його слів.
— Про що я знаю лише з його слів? — перепитав я.
— Про те, що він — карлик! — виплюнув Ерік.
— Що? — не вірячи своїм вухам, скрикнув я. — Ідіоте, я на власні очі бачу, що він карлик!
— Саме в цьому він і хоче тебе переконати! А що як насправді він — прибулець?! Що як решта з них ще менші за нього? Звідки тобі знати, що насправді він не гігантський прибулець із крихітної інопланетної раси? Га?