— Не мели дурниць! — крикнув я в слухавку, схопивши її попеченою рукою, від чого мені одразу ж стало боляче.
— Ну, не кажи потім, що я тебе не попереджав! — прокричав у відповідь Ерік.
— Не переймайся! — гаркнув я.
— У будь-якому разі, — мовив він настільки неочікувано спокійним голосом, що на якусь мить мені здалося, ніби до мене заговорив хтось інший, і мене геть збило з пантелику, коли Ерік так само рівним тоном поцікавився: — Як поживаєш?
— Га? — нічого не розуміючи, перепитав я. — А… я — чудово. Чудово. А ти як?
— О, не надто кепсько. Уже майже на місці.
— Що? Ти тут?
— Ні. Там. Господи, невже на такій відстані може бути поганий сигнал?
— На якій відстані? Га? Я насправді не знаю, — я приклав долоню до лоба, починаючи відчувати, що зовсім втрачаю нитку розмови.
— Я майже там, — спокійно зітхнувши, стомлено пояснив Ерік. — Не тут. Я й так тут. Як би інакше я зміг тобі звідси дзвонити?
— Але «тут» — це де? — запитав я.
— Ти що, знову не розумієш, де ти є? — недовірливо вигукнув Ерік. Я знову заплющив очі й застогнав. Він повів далі: — І ти ще звинувачуєш у забудькуватості мене! Ха!
— Слухай, ти, псих ненормальний! — прокричав я в зелену пластмасову слухавку, схопивши її так сильно, що аж скривився від болю в руці. — Мені вже набридло, що ти дзвониш мені сюди й навмисне все заплутуєш! Припини зі мною гратися! — Я схопив ротом повітря. — Ти збіса добре розумієш, що я маю на увазі, коли кажу «тут»! Я хочу знати, де ти, в біса, є! Я знаю, де я, і тобі також це відомо. Просто досить клеїти дурня, гаразд?
— Гм… Звісно, Френку, — байдуже проказав Ерік. — Вибач, якщо я тебе роздратував.
— Ну ти… — я знову зірвався на крик, але одразу ж узяв себе в руки, заспокоївся й глибоко видихнув. — Ну ти… просто… ти просто так не роби. Я лише хотів поцікавитися, де ти.
— Так, усе гаразд, Френку. Я розумію, — спокійним тоном відповів він. — Але я справді не можу тобі цього сказати, адже хтось може підслухати. Ти ж і сам розумієш, хіба ні?
— Добре. Добре, — мовив я. — Але ж ти дзвониш не з телефонної будки?
— Так, звісно, не з будки, — знову дещо роздратовано відказав Ерік, але одразу ж заспокоївся. — Саме так. Я дзвоню з чийогось будинку. Тобто з дачі, якщо точніше.
— Що? — перепитав я. — З чиєї? З чиєї дачі?
— Не знаю, — відповів Ерік, і я майже почув, як він стенув плечима. — Але якщо тебе це справді цікавить, то гадаю, що можу дізнатися. Тобі справді цікаво?
— Що? Ні. Так. Тобто ні. Яка різниця? Але де… я маю на увазі, як… до кого ти?..
— Послухай, Френку, — стомлено сказав він, — це просто чиясь дача або заміський будинок, ото й усе. Я не знаю, хто власник, але, як ти влучно зауважив, яка різниця.
— Тобто ти хочеш сказати, що увірвався до когось додому? — запитав я.
— Так, а що? Відверто кажучи, мені навіть вриватися не довелось. Я знайшов ключ до задніх дверей у ринві. Що в цьому такого? Тут дуже гарно й мило.
— Ти не боїшся, що тебе впіймають?
— Не надто. Я сиджу у вітальні, вікна якої виходять на під’їзну алею, і мені видно всю дорогу. Жодних проблем. Я маю їжу, тут є ванна й телефон, а холодильник такий, що й вівчарка влізе. Є ліжко й усе необхідне. Шик.
— Вівчарка?! — скрикнув я.
— Ну так, якби вона в мене була. У мене її нема, але якби була, то міг би її там тримати. Бо ж він…
— Припини, — перебив я, ще раз заплющивши очі й випроставши поперед себе руку, неначебто Ерік стояв поряд. — Не розповідай мені такого.
— Добре. Я просто подумав подзвонити тобі, сказати, що зі мною все гаразд, і дізнатися, як у тебе справи.
— У мене — добре. Але з тобою точно все гаразд?
— Так. Ніколи не почувався краще. Усе чудово. Гадаю, річ у дієті. Усі ці…
— Слухай! — у розпачі перебив його я, відчуваючи, як мої зіниці розширяються й мені кортить запитати: «А хіба вранці ти нічого не відчув? На світанку? Нічого? Тобто геть нічогісінько? Усередині… е… усередині нічого не відчув? Зовсім нічого?»
— Що ти там лопочеш? — дещо розлючено спитав Ерік.
— Сьогодні рано-вранці ти що-небудь відчув?
— Що, в біса, значить «що-небудь відчув»?
— Ну, чи з’явилося в тебе яке-небудь відчуття? Мене цікавить, чи сьогодні на світанку ти взагалі бодай щось відчув?
— Ну… — повільно й зважено протягнув Ерік. — Дивно, що ти про це заговорив, але насправді…