— Я не дуркую. Я не скажу тобі, де я. Ти розповіси Анґусу, він розкаже поліції, і мене знову запхають у цей йобаний дурдом.
— Не матюкайся. Ти ж знаєш, що я цього не люблю. А татові я нічого не скажу.
— А я й не матюкаюсь. Це ж не слово з трьох літер. У слові «йобаний»… сім літер. Хіба сімка не твоє щасливе число?
— Ні. Слухай, скажи мені, де ти? Я хочу знати.
— Скажу, якщо ти назвеш мені своє щасливе число.
— Моє щасливе число — e.
— Це не число. Це літера.
— Це число. Трансцендентне число: 2,718…
— Ти змахлював. Я мав на увазі цілі числа.
— Варто було уточнити, — відказав я й зітхнув; почулося пищання, але врешті-решт Ерік закинув в автомат більше монет. — Хочеш, я тобі перетелефоную?
— Хо-хо. Так просто мене не надуриш. Менше з тим, як сам?
— Добре. А ти?
— Божевільно. Як же ще? — доволі обурено відказав він.
Я не зміг стримати усмішку.
— Слухай, як я розумію, ти прямуєш до нас. І якщо це так, прошу тебе, не пали більше собак та й узагалі… Гаразд?
— Що ти таке несеш? Це ж я. Ерік. Я не палю собак! — закричав він. — Я не палю їбучих собак! За кого ти мене, у біса, маєш? Не звинувачуй мене в тому, що я палю цих їбучих собак! Вилупок малолітній! Вилупок!
— Добре, Еріку, вибач мені, вибач, — проказав я так швидко, як тільки зміг. — Я лише хочу, щоб із тобою все було гаразд. Будь обережним. Не роби нічого такого, що могло б налаштувати людей проти тебе. Розумієш? Люди бувають страшенно вразливими…
— Що ж… — мовив він.
Якийсь час я чув лише його подих, а тоді Ерік змінив тон:
— Так, я повертаюся додому. Ненадовго, лише щоб побачити, як ви там живете. Сподіваюсь, ви мешкаєте вдвох? Тільки ти і старий?
— Так, тут тільки ми. І я вже не дочекаюсь, коли тебе побачу.
— Добре, — на якусь мить він замовк. — Чому ви ніколи мене не навідували?
— Я… я думав, що батько їздив до тебе на Різдво.
— Хіба? Що ж… але чому ти ніколи не приїздив?
Його голос звучав жалібно. Я переніс вагу з однієї ноги на іншу, озирнувся й глянув на сходи, очікуючи побачити батька, що притулився до перил, або його тінь на стіні наступного сходового майданчика, де він ховався й підслуховував мої телефонні розмови, думаючи, що мені про це невідомо.
— Еріку, я не люблю полишати острів аж так надовго. Пробач, але коли я це роблю, у мене жахливо крутить живіт, неначе кишки вузлом сплітаються. Я просто не можу так далеко виїжджати, не можу лишатися десь на ніч або… Ну я просто не можу. Я хочу з тобою побачитись, але ти так далеко.
— Я наближаюся.
Ерік знову заговорив упевнено.
— Добре. Далеко тобі ще?
— Не скажу.
— Я ж назвав тобі своє щасливе число.
— А я збрехав. Я все одно не скажу тобі, де я.
— Це не…
— Кладу слухавку.
— А з татом не хочеш поговорити?
— Поки що ні. Я поговорю з ним пізніше, коли буду вже близько. Мені час іти. Побачимось. Бережи себе.
— Це ти бережи себе.
— А хіба є чого перейматись? Зі мною все буде гаразд. Що може зі мною трапитися?
— Просто не роби нічого такого, що могло б роздратувати інших. Ти й сам знаєш. Я до того, що вони зляться. Зокрема, якщо це стосується їхніх домашніх тварин. Тобто я не…
— Що? Що? Що ти там сказав про домашніх тварин? — закричав він.
— Нічого! Я просто казав…
— Ах ти гівнюк малий! — крикнув Ерік і заверещав: — Ти знову звинувачуєш мене в тому, що я палю собак, га? Натякаєш на те, що я набиваю дітям писки черв’яками та личинками? І на те, що я їх обсцикаю? Га?
— Ну… — обережно мовив я, бавлячись із дротом, — оскільки ти вже сам про це заговорив…
— Вилупок! Вилупок! Гівнюк малий! Я тебе вб’ю! Ти…
Я вже нічого не міг розчути, й мені довелося знову відтулити слухавку від вуха, бо ж Ерік почав гамселити своєю об стіни телефонної будки. Гучні удари накладалися на розмірене пищання — в нього закінчувалися гроші. Я поклав слухавку на важіль.
Зиркнувши вгору, я зауважив, що батька й досі ніде не видно. Прокравшись сходами наверх, я пропхнув голову між перил, однак на майданчику так само нікого не було. Я зітхнув і всівся на сходи. У мене з’явилося відчуття, що я не дуже добре повівся з Еріком під час нашої розмови. Я не надто ладнаю з людьми, і навіть попри те, що Ерік мій брат, після того як він збожеволів, я не бачив його протягом двох років.
Підвівшись, я спустився на кухню, щоб зачинити двері й забрати свої речі, а тоді пішов до ванної. Я вирішив подивитись у себе в кімнаті телевізор або послухати радіо й рано вкластися спати, щоб прокинутися на світанку й зловити для Фабрики осу.