Батько лишив двері відчиненими й рушив назад до свого кабінету. Я піднявся сходами до телефону.
— Мм? Алло?
— Алло? Це Френк? — поцікавився хтось із помітним англійським акцентом.
— Так. Алло? — спантеличено відповів я.
— Гей-гей, Френкі, малий! — крикнув Ерік. — А я вже тут! У самій, так би мовити, грудній клітці ваших лісів! І досі харчуюся старими добрими хот-догами! Хо-хо! Як ти там, братка? Зірки тобі сприяють, га? До речі, а хто ти за знаком Зодіаку? А то я щось забув.
— Пес.
— Гав! Невже?
— Ага. А ти хто? — запитав я, слухняно підіграючи одному зі старих Ерікових жартів.
— Рак! — прокричав у відповідь він.
— Доброякісний чи злоякісний? — утомлено поцікавився я.
— Злоякісний! — проскрипів Ерік. — У мене мандавошки!
Доки він реготав, я відставив слухавку від вуха.
— Слухай, Еріку… — почав я.
— Як ти там? Як справи? Як почуваєшся? Усе добре? Як сам? Як ти? Як воно, га? Де там твоя голова? Боже мій, Френку, а знаєш, чому «вольво» свистять? Так і мені невтямки, але кому на це не начхати? Як там казав Троцький? «Сталін мені потрібен, як дірка в голові». Ха-ха-ха-ха-ха! Але насправді ці німецькі машини мені не подобаються. Надто вже близько в них фари розташовано. Френкі, з тобою там усе гаразд?
— Еріку…
— У ліжечко. І спати. Може, й подрочити? Ось в чім клопіт![8] Хо-хо-хо!
— Еріку, — повторив я, озираючись і поглядаючи вгору, аби пересвідчитися, що батька ніде не видно. — Ти не міг би стулити пельку?!
— Що? — тихо й ображено перепитав Ерік.
— Собака, — прошипів я. — Я бачив сьогодні того собаку. Біля нового будинку. Я був там. Я бачив його.
— Якого ще собаку? — розгублено запитав він. Мені було чути, як важко він зітхнув, на тлі цього почувся якийсь брязкіт.
— Не грайся зі мною, Еріку. Я бачив його. І я хочу, щоб ти це припинив, ясно? Більше жодних собак! Чуєш? Ти мене зрозумів? Ну?
— Що? Яких ще собак?
— Ти мене почув. Ти надто близько. Більше жодних собак. Облиш їх. І дітей також. Жодних черв’яків. Просто забудь про це. Якщо хочеш, приходь до нас — побачимося. Це буде добре. Але облиш черв’яків і припини палити собак. Еріку, я серйозно. Повір мені.
— У що мені повірити? Про що ти говориш? — жалібно проказав Ерік.
— Ти мене почув, — відповів я й поклав слухавку. Я стояв біля телефону й поглядав нагору. За кілька секунд апарат задзвонив знову. Я зняв слухавку, почув пищання й поклав її на важіль. Я постояв так іще впродовж кількох хвилин, однак більше нічого не відбулося.
Щойно я рушив до вітальні, як, витираючи руки ганчіркою, з кабінету вийшов батько; у коридорі повіяло дивним запахом, і він поглянув на мене широко розплющеними очима.
— Хто це був?
— Джеймі, — відповів я. — Просто вирішив покривлятися.
— Угу, — мовив вочевидь заспокоєний батько й повернувся до кабінету.
Окрім відрижки від каррі з татового кабінету не долинало жодного звуку. Коли під вечір стало прохолодніше, я вийшов надвір і один раз обійшов острів. З моря насувалися хмари, нагадуючи двері, що зачинялися в небі над островом, не випускаючи з нього денну спеку. З іншого боку пагорбів почувся грім, однак блискавки я не помітив. Спав я уривчасто й цілу ніч, обливаючись потом, крутився й совався в ліжку, аж доки над пісками не замайорів налитий кров’ю світанок.
11
Блудний син
Прокинувшись після останньої спроби неспокійного сну, я помітив, що моя ковдра лежала на підлозі. Менше з тим, я весь спітнів. Підвівшись, я сходив у душ, ретельно поголився й виліз на горище, доки там ще не надто напекло.
Під дахом виявилося надзвичайно задушливо. Я повідчиняв слухові вікна й визирнув надвір, роздивляючись море й суходіл у бінокль. Небо досі було похмуре; сонце світило стомлено, а бриз мав затхлий присмак. Якийсь час я порався коло Фабрики — годував мурах, павука й венерину мухоловку, оглядав дроти, витирав пилюку зі скла над циферблатом, перевіряв батарейки, а також змащував люки й решту механізмів, хоча й робив усе це радше для того, щоб заспокоїтись, а не з якоюсь певною метою. Витерши пил з олтаря, я обережно розклав на ньому всі необхідні предмети, пересвідчившись за допомогою лінійки, що всі баночки й решта речей були розміщені строго симетрично.
Коли я спустився, то вже знову обливався потом, однак часу на повторний душ не лишалось. Батько прокинувся й узявся готувати сніданок, а я тим часом подивився ранкові суботні телепрограми. Снідали ми мовчки. Поївши, я влаштував обхід острова, зазирнувши до Бункера й прихопивши з собою Мішок Голів, щоб у разі необхідності мати змогу полагодити Стовпи.
8
«Заснути, вмерти. / І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт; / Які нам сни присняться після смерті…» (Вільям Шекспір, «Гамлет, принц датський», пер. Леоніда Гребінки.)