Десь після пів на сьому задзвонив телефон. Я підскочив, відчинив двері горища, збіг сходами й одним рухом підніс слухавку до вуха. Мене аж дрож пройняв від того, наскільки скоординовано я все це зробив.
— Так? — доволі спокійно мовив я.
— Френ’?.. — промимрив батько. — Френ’, т-ти мене ч-чуєш?
— Так, тату, це я. У чому справа? — не виказуючи свого презирства, впевнено відповів я.
— Я в м-місті, с-сину, — тихо, ледь не плачучи, проскиглив він. Затим глибоко зітхнув. — Френ’, з-знаєш, я з-завше т-тебе л-любив… я… ц-це дзвоню… дз-звоню… з м-міста, с-сину… Щоб ти п-приїхав… с-сюди… ц-це… С-сину… Еріка вже піймали…
Я аж укляк. Задивився на шпалери над столиком для телефону в кутку між прольотами сходів. Вони були зелено-білі; на зеленому тлі просвічувався решітчатий візерунок. Кривувато наклеєні. Треба ж таке — роками їх не помічав, і ось маєш! Жах та й годі! Яким же ідіотом треба бути, щоб обрати такі шпалери?!
— Френ’? — прокашлявся батько. — Френку… сину?
Останні слова він проказав майже чітко, але потім у нього знову почав заплітатися язик:
— Френ’… т-ти там?.. Ск-кажи щось… с-сину… я т-тобі х-хочу ск-казати, що… Еріка піймали… Ч-чуєш, с-сину? Френ’, ч-чуєш м-мене?
— Я… — у мене пересохло в горлі, і я не зміг доказати речення. Прокашлявшись, я почав знову: — Я почув тебе, тату. Еріка піймали. Я почув. Скоро буду. Де зустрінемось? У відділку?
— Н-ні… ні… с-сину… Н-ні… д-давай це… ну… б-біля… цей… б-біля… б-бібліотеки… Так… д-давай… б-біля… б-бібліотеки… т-там і п-побачимось…
— Бібліотеки? — перепитав я. — А чому там?
— Давай… д-давай, сину… П-поспіши… ц-цей… д-добре?..
Батько брязнув слухавкою, і на лінії запала тиша. Повільно натиснувши на важіль, я відчув поколювання в легенях; у грудях лунко стукнуло серце, й у мене запаморочилось у голові.
За хвилину я піднявся сходами на горище, зачинив слухове вікно й вимкнув радіо. У мене починали боліти ноги — вочевидь, останнім часом я перенапружився.
Доки я йшов стежкою до міста, хмари з просвітами поволі сунули вглиб суходолу. Як на о пів на сьому надворі було доволі темно, над землею западав м’який літній присмерк. Коли я проминав птахів, кілька з них апатично злітали в повітря, але більшість лишалася сидіти на телефонних дротах, що зміїлися на щуплявих стовпах аж до самого острова. Вівці огидно, уривчасто мекали, маленькі ягнята вторили їм у відповідь. Дещо віддалік пташки розсілися на парканах із колючого дроту, у яких там, де за них чіплялися вівці, стирчали жмути брудної шерсті. Попри велику кількість випитої впродовж дня води, мене знову починав діймати тупий біль у голові. Я зітхнув і рушив далі; дюни повільно відступали, за ними починалися необроблені поля й скуйовджене пасовище.
Я сів на землю, спершись спиною об піщаний схил однієї з останніх дюн, і витер чоло. Струсивши краплі поту з пальців, я оглянув завмерлих овець і птахів на дротах. З міста долинали дзвони — імовірно, з католицької церкви. Можливо, вирішили сповістити про те, що їхні кляті собаки тепер у безпеці. Я усміхнувся, фиркнув від сміху й окинув поглядом траву, чагарник і бур’ян, за якими височів шпиль Церкви Шотландії. Ще трішки, і я мав побачити бібліотеку. Я відчував, як у мене нили ноги, і знав, що сідати було не варто. Щойно я знову рушу далі, вони почнуть боліти. Звісно ж, я збіса добре розумів, що лише тягну час, щоб пізніше дістатися міста, так само як і не поспішав виходити з дому після батькового дзвінка. Я знову поглянув на птахів, що, мов ноти на нотному стані, сиділи на дротах, які принесли мені останні новини, і зауважив, що одну ділянку вони чомусь оминали.
Насупившись, я придивився уважніше й насупився знову. Простягнув руку по бінокль, але натомість торкнувся власних грудей; я залишив його вдома. Підвівшись, я звернув зі стежки й поволі рушив пересіченою місцевістю, згодом побіг підтюпцем; затим зірвався на повноцінний біг і врешті-решт з усіх ніг помчав крізь бур’яни й очерет, перемахнув через огорожу на пасовище, де попідхоплювались і, жалібно мекаючи, кидались урозтіч вівці.
Коли я добіг до телефонних стовпів, то вже геть видихнувся.
Лінія справді виявилась обірваною. З дерев’яного стовпа звисав свіжий обрубок дроту. Я ще раз поглянув угору, щоб переконатися, що мені не ввижається. Кілька пташок здійнялися в небо, закружляли й тужливо заголосили в майже нерухомому повітрі над пересохлою травою. Щоб оглянути інший кінець дроту, я побіг до сусіднього стовпа, розміщеного ближче до острова. До нього було прибите вкрите короткою чорно-білою шерстю вухо, яке й досі стікало кров’ю. Я торкнувся його й усміхнувся. Рвучко озирнувшись, я знову заспокоївся й поглянув убік міста, над яким, нагадуючи засудливо виставлений вказівний палець, здіймався шпиль церковної дзвіниці.